Всего за 159 руб. Купить полную версию
— Навіть не знаю, чи можна це повідомляти доктору, — сказав Лукаш.
— Ой, ні, ой, ні, — махав руками Айзек. — Доктор просто здуріє. А Каспер і так знає, хто його батько. Тож він провідував Геліаса серед ночі. Може, сам колись до нього й признається.
— Як же я докторові в очі буду дивитися? — журився Лукаш. — Він поривався вже сам їхати до Сянока. Я його стримав, обіцявши щось довідатися. Але де ж я знав, що виявиться така несподіванка?
Вони так нічого й не вирішили.
Неважко здогадатися, що за кілька днів Лукаш нарешті розплющив очі на Руту і раптом став дивитися на неї не як на дівчура, а як на жінку, і, коли одного вечора вони вийшли на прогулянку, Айзек їх не супроводжував, мовби про щось здогадуючись. Повернулися вони, вже тримаючись за руки, і зникли в покоях Лукаша. Їхня перша ніч не була сповнена звірянь у коханні, жодних банальних слів, тільки теплий шепіт, тільки розмова очей і вуст, тільки доторки і гра пальців, тільки мова тіл. Відтоді Рута ночувала з аптекарем, а Айзек задоволено муркотів, наче який котяра, та все ж не підпускав Руту до кухні.
Настав травень і, хоча вже йшла війна з козаками, а Богдан Хмельницький неухильно рухався на захід, а все ж Львів не був би Львовом, якби навіть у такий тривожний час відрікся ярмарків і свят, тому й Святоюрський ярмарок мусив відбутися. Місцевість довкола собору Святого Юра була не забудована, площу оточували дерева й кущі, а коли здіймався вітер, то гнав жовті плахти піску й кидав ними на перехожих. Саме довкола площі й відбувався ярмарок, під час якого вона перетворювалася на мале містечко — гамірне й тлумне. Куди оком не кинь — всюди полотняні намети, дерев’яні ятки, вози, фури, балагули. До міста сотнями з’їжджалися шляхтичі й дідичі, а за їхніми каретами тягнулися цілі обози хур з товаром на продаж.
Аптекарі теж готувалися до ярмарку, ставили ятки й намети й торгували не тільки тим, що було в їхніх аптеках, але намагалися подивувати люд чимсь оригінальним. Айзек уже знав на ім’я всіх найповажніших львівських купців, знав, у кого можна купити найкраще англійське чи голландське сукно, італійський шовк чи оксамит, в кого найвигідніше придбати барильця з французькими, італійськими та португальськими винами, а в кого з грецькими та кіпрійськими. У тих рядах, де торгували заморськими овочами й прянощами, Айзек теж був за свого, йому дозволяли пробувати товар на смак не так, як іншим — маленькі часточки мандарини чи плястерки фіґи, а давали цілий овоч, прихвалюючи та спостерігаючи за тим, як фахово Айзек смакує, як заплющує очі й спочатку овоч тільки розкушує і не жує, а мовби впивається соком, який з нього витікає, а вже потім робить кілька неквапних рухів щелепами й ворушить своїми повними губами, смакуючи. О-о, такому смакошеві аж приємно догодити.
У такі дні до порту прибувало безліч чужоземних кораблів, стаючи на кітву ледь не пліч-о-пліч, здалеку густо вишикувані щогли нагадували зимовий безлистяний ліс. Кораблі привозили з собою запахи Африки й Азії, щось незвідане й незбагненне, п’янке й шляхетне. З кораблів лунав жіночий сміх, переплітаючись із п’яницькими піснями морців та голосними криками мартинів над щоглами. Морці, засмаглі й обвітрені, зі скуйовдженим волоссям і гарячим подихом вмить причаровували місцевих хвойд, ба й не тільки хвойд, бо й поважні матрони зовсім не проти були ушитися де-небудь у теплий куточок, аби відчути себе в диких і пристрасних обіймах екзотичного молодика.
У гирлі Полтви від світанку до смерканку сторожа пильнувала довгу й широку рогатку, що перепиняла плавбу, доки шкіпер чи капітан не заплатять мито. Відтак на судно піднімався лоцман і вів його повільно фарватером до причалу. Товари з кораблів вивантажували на барки, човни й кайри, які йшли на веслах туди, де їх уже чекали трагачі, вони забирали бочки, ящики, лантухи й паки та складали на вози, а ті прямували просто на ярмарок. Бочки ж із рибою везли на Рибну, яка межувала з Сільною, де сіллю торгували. На Рибній панував запах моря, під ногами хрумкотіла луска, тріскали риб’ячі тельбухи, а в бочках плюскалися не лише річкові риби, але й вовтузилася макрель, камбала, скумбрія, окуні, вугрі, там-таки стояли й бочки з норвезькими та голландськими оселедцями. Торгували ними часто дебелі жінки-перекупки, зодягнені в сукні з цупкої тканини. Через те, що вони звикли носити кошики на голові, їхнє волосся разом із чепцем збивалося в єдину пласку масу. Вони нюхали тютюн, пили оковиту й вміли пригостити будь-кого каскадом не надто вишуканих слів. Поміж рибними ятками сновигали свині, їм ніхто не заважав, бо вони пожирали відходи й фактично були санітарами міста, хоч і приносили немало клопоту, коли намагалися прокрастися на чиєсь подвір’я чи навіть до хати.
Склади підходили до ріки якомога ближче, млини увесь час хуркотіли, а біля причалу аж вирувало від перекупників, лихварів, драгоманів, посередників і, звичайно ж, шахраїв та злодіїв. Неподалік уже чатували бондарі та столярі, щоб набивати обручі на розбиті бочки, лагодити ящики й порвані паки. Окремо на широкій оболоні стояли вози, ладовані збіжжям, льоном, деревиною, смолою, дьогтем, воском, медом, солониною, шкурами — всім тим, що могла запропонувати львівська земля в обмін на заморські товари.
Увесь правий бік площі Святого Юра займали вози, що творили дві вузькі вулиці. Хтось назвав їх Тлуста й Тепла.
В Тлустій вуличці вилискували золотисті пласти солонини, збаразькі ковбаси творили фантастичні гірлянди, шпондерки й шинки п’янили й манили, свинина, що шкварчала на пательнях над вогнищами просто неба, звабно дражнила нюх, бідніші не погорджували навіть теплою водою, в якій варилося м’ясо або ковбаса і яку називали помпезно росолом, надто, що він був безкоштовним додатком до м’ясної страви. Запах розквітлого бузку змішувався з запахом смаженої ковбаси, сала, м’яса, вудженини й зневолював так, що годі було опиратися, бо всім цим можна було на місці почастуватися, закропивши куликівським медом, який славився тим, що, хильнувши його, тями не втратиш, але ноги будуть заплітатися. Аби вирівняти світ, пили пиво, і ноги переставали закручуватися кренделями, зате голова повнилася приємним туманом.
У Теплій вулиці торгували розмаїтим начинням — глиняним, мідним і дерев’яним, а ще господарським знаряддям. Окрему дільницю творили дитячі забавки. Тлуми дітлашні збиралися біля буд з цяцьками — розмальованими ляльками, дерев’яними кониками, пищалками, дудками, маленькими возиками із запряженими барвистими кониками, скарбничками, сопілками та дитячим начинням — різнокольоровими горнятами, дзбанками, кубками, мисочками, що виблискували до сонця поливою.
Але найбільше серця дітлахів вабили пірники, спечені з медового тіста, які називали «юрашками», мовби то був гостинець від самого святого Юра, їхня виставка виглядала як сценка їстівного театрику, адже ті пірники були у формі пухких малюків, немовлят у пелюшках, поросят, курчат, позолочених сердець, а над усім панував запах меду, крохмалю і свята. Відрізнялися пірники й смаком: були вони мигдалеві, цитринові, помаранчеві, кавові, ванільні, базельські, нюрнберзькі, макаронні, перцеві, цинамонові. Форми їхні були розмаїті — овальні, квадратові, начинені фігами, цукатами, дактилями, перекладені конфітурами, з родзинками й горішками...
Пірники випікали не тільки пекарі, але й аптекарі, і, власне, Рута з Айзеком вигадали пірники у формі гусарів з вусами та ще й з шаблею, начинені помаранчевими й цитриновими цукатами та імбиром. Такі пірники вподобали собі хлопчаки, а дівчатка купували пірники у формі кошиків з квітами або кругленьких панночок у капелюшках, які начинені були горішками.
Поруч із аптекарями розташувалися й «медики», які пропонували розмаїті любовні напої, а серед них настій на кантаридині — іспанській мушці, яку вони додавали також до цукерків і до «чоколяди здоров’я».
— І як з цим боротися? — нарікав Лукаш, оглядаючи той товар. — Кантаридин уже не раз приводив до смерті.
— Маєте рацію, — підхопив Айзек. — Якраз пан гетьман Станіслав Конецьпольський і помер через кілька тижнів після шлюбу від тої гішпанської мушки, котрої заживав для молодої жінки. Бо вірив, що жінка молода — не одному життя дода, а найліпші є старі вина й молода дівчина, як і свіжа паляниця замість черствого хліба. Але перебрав міри, бо аптекар дав йому порошку на кілька разів, а він те все відразу випив.
«Медики» також торгували амулетами і талісманами, які було модно носити на шиї або на поясі, бо вони відлякували демонів. Ароматичні мішечки радо купували жінки, щоб носити на грудях. Проти цього протестували церковники, вважаючи, що за допомогою парфумів жінки намагаються спотворити Боже творіння, приховавши його природній запах. Священики на проповідях лякали пеклом за те, що грішники кроплять себе духами, ба навіть перед любощами кроплять прутня і заливають парфуми в піхву, а це страшний гріх, адже парфуми розбещують не менше, ніж дзеркало, і дозволяють дияволові вселитися в тіло, яке підкорилося хтивим бажанням. Але це нікого не спиняло, жінки аж роїлися біля таких яток, нюхали зразки, обговорювали з подругами, радилися і купували з запасом, знаючи, що опісля ціни можуть піднятися.
Неподалік ятки з церковним приладдям виставив свій скарб торговець мощів. Він голосно прихвалював свій товар:
— Ліве вухо Афри Авґсбурзької! Мізинець з правої руки Гаубальда Реґенсбурзького! Клапті савану святого Альберта Маґнуса! Ніготь з пальця ноги Адельгейди Бургундської! Праве око святого Боніфація! Автентичність усіх артефактів підтверджена єпископами і кардиналами!
Айзек розсміявся: