Дороги Бога в природі і в провидіню не похожі на наші дороги, а ділам Єго ні величю, ні глибиною, ні непроглядностю, ніяк не дорівнають діла наших рук, не глибші від криниці Демокріта.
Джозеф Ґлєнвіль.
От ми й на самім шпили найвисшої кручі. Старець, бачилось, від утоми хвилю не міг добути з себе слова.
«Не давно ще, — промовив згодом, — я міг був провести вас отсею дорогою негірше мого наймолодшого сина. Та, буде тому три роки, приключила ся мені пригода, яка до того часу ніколи ще смертному чоловікови не приключала ся — або якої бодай ніхто ще не пережив, щоб міг єї другому оповісти.
Шість годин того смертного страху, що я єго тогді зажив, зломили моє тіло, мого духа. Вам видить ся, що я дуже старий. Та ні, не так. Досить було одного дня, і то не цілого, щоб сей як вуголь чорний волос перемінив ся на білий, щоб мої члени завяли, а нерви розстроїли ся так, що тремчу при найменшім напруженю, тіни лякаю ся. Чи знаєте! я ледви можу глянути поза сей невеличкий камінь без завороту голови».
«Невеличкий камінь», що на єго крайчику він байдужно ляг був спочити — так, що тяжша половина єго тіла звисала над пропастю, а друга ліктем підперта держала ся край самого стрімкого берега, — той — кажу — «невеличкий камінь», а радше гладкий щовб чорної блискучої скелі, піднимав ся яких пятнайцять або шіснайцять сот стіп понад скалисту, під нами отворену пропасть. Ніщо не спонукало-б мене хочби на дванайцять ліктів наблизити ся до єї берега. Мене на правду так затрівожило небезпечне положенє мого товариша, що я ниць припав до землі, вхопив ся сусідних корчів і не важив ся навіть поглянути в гору на небо. Я даром трібував оперти ся вражіню, будьтоби гора хитала ся в основах від скаженого вітру. Минула хвиля, заки я зважив ся сісти і поглянути перед себе.
«Вам би конче позбути ся сих химер, — сказав провідник, — бо я привів вас сюди, щоб ви краще могли придивити ся сцені, на якій відограла ся згадана мною подія, та щоб вам розказати пригоду саме в виду сего місця.
Ось тут, — говорив він дальше докладним, властивим єму способом, — ось тут ми на самім норвежськім побережи, під шістьдесятим і восьмим степенем північної ширини, в великій північній країні Нордланду, в страшній околици Лофодена*. Гора, що на єї вершку сидимо, зветь ся Хмарна Гельзеґґен. А тепер підойміть ся трохи висше, — держіть ся трави, коли вам голова крутить ся — так! — і погляньте на пасмо піни під нами, на мори».
Я поглянув мов не свій. Побачив далекий простір моря і такі чорні води, що пригадали мені оповіданє нубійського землеписця про mare tenebrarum* — вид такий понурий, що й людська уява не здобудеть ся на жалібнійшу картину. Праворуч і ліворуч, як далеко займити оком, мов грізні береги сьвіта, простягали ся пасма грізно-чорних, стрімких скель, а їх понурі зариси тим яркійше виступали на тлі ясної піни, що з зойком і стонами розбивала о них свою буйно розвіяну гриву. Саме напротив півострова, що на єго вершку ми стояли, виднів на мори малий, пустий остров в віддаленю яких п’яти-шести миль, хоч при розгуку филь, що єго обливали, мож було хиба лиш догадуватись, де він саме лежить; дві милі близше до берега мрів другий менший остров, пустий, дикий і окружений в дальших то близших відступах вінком темних скель
Вид моря на просторі поміж дальшим островом і берегом мав у собі щось незвичайного. Хоч як раз в сторону берега дув такий сильний вітер, що далеко на повнім мори плинучий двощогловець був приневолений опустити вітрила і раз в раз поринав під напором вод, все ж таки не було тут і сліду правильних филь. Був радше якийсь короткий, уриваний, сердитий вир, що, сям і там піднимаючись, гнав то з вітром то знов проти вітру. Піна виступала лиш при самих скелях.
«Отсей, бачите, остров, — почав знову старець,— зветь ся в Норвежців Вер. Сей по середині Моско. Онтой, милю на північ, Амбарен. А там лежать Айлазен, Ґотгольм, Кайльдгельм, Сварвен і Букгольм. Дальше, між Моском і Вером. лежать Оттергольм, Флімен, Зандфлєзен і Штокгольм. Се вірні назви місцевостий. Та чому я вважав потрібним назвати іх, того ні я ні ви не вгадаємо. Чи чуєте що? Бачите яку зміну в воді?»
Ми стояли вже яких десять хвиль на шпили Гельзеґґена, а зайшли сюди від сторони Лофодів, так що не бачили ні крайчика моря, поки з самого шпиля не відкрило ся воно ціле перед нашими очима. Коли старець говорив, я почув голосний гук, мов рев великого стада буйволів на американських степах. В тій самій хвили замітив, що так зване в моряків «колихане» моря перемінило ся під нами в струю всхідного напряму. Через пять хвиль ціле море, аж по Вер, розгукало ся з непоздержним шалом. Та найбільшої сили набрав єго колот між Моском і берегом. Тут широка струя води завертала, ділячи ся на тисячні поперечні течії, закипала нагле божевільним колотом, дула ся, клекотіла, шуміла, кружила в великанських круговоротах і переливала ся на всхід зі скоростю, якої води набирають лиш при стрімких спадах.
В кілька хвиль вид сцени зовсім змінив ся. Ціла поверхня вигладила ся, водовороти щезали один по другім, а дивні пасма піни иоявили ся рівночасно там, де перше зовсім не було іх видко. Пасма ті витягали ся помалу на значну довготу, лучили ся з собою, і притягаючи до себе верткі круговороти, неначе зливали ся в один великий вир. Нагле, зовсім нагле, він появив ся в дуже різких зарисах в крузі більше як милевого прорізу. Беріг круговороту визначав ся широким поясом блискучої піни. Та найменша єї крихта не спадала в горло страшної лійки, а єї нутро, як глибоко засягло око. було гладке, блискуче. Як смола чорні стіни водні, похилені до виднокруга на яких сорок пять степенів, вертіли ся без впину кільцем з шаленим розгоном, а вітер доносив відтам прошиваючий голос ніби крику, ніби стону, якого не видає навіть могучий водопад Ніяґари в своій грізній аґонії.
Гора дрожала в основах, скеля хитала ся. Я припав ниць до землі і в приступі нервового жаху вхопив ся нікчемного зела.
«Се, — сказав я врешті до старця, — се ніщо иньше, як великий вир Мальштрому».
«Так єго часом звуть, — сказав старий, — в нас Норвежців він зветь ся Москоштром від недалекого острова Моско».
Звичайні оповіданя про сей водоворот зовсім не приготовили мене на те, що мені довело ся бачити. Оповіданє Йонаса Рамуса*, з поміж всіх ще може найдокладнійше, не в силі дати найменшого понятя ні про велич, ні про грозу тої невиданої сцени, яка до глибини душі жахом пронимає очевидця. Не можу знати, а якого місця згаданий письменник бачив се і під яку пору, та певне, що ані з вершка Гельзеґґена, ані в часі бурі. Все-ж таки деякі уступи того опису варто повторити для самих подробиць, хоч вони ледви чи зможуть подати слабий образ видовища.
«Між Лофоденом а Моском, — кажеть ся в тому описі, — вода буде трийцять і шість до сорока сажнів завглибшки. Та по другім боці, близше до Веру, глибінь меншає так, що навіть не дає свобідного переїзду кораблям, без нараженя іх на розбитє хочби й при найкрасшій погоді. В часі припливу, між Лофоденом а Моском струя вдаряє о беріг з сердитим розгоном. З ревом розгукавого припливу не рівнати ся шумови найголоснійшого і найстрашнійшого водопаду. Гук єго несеть ся кілька миль навкруги. Его нетри чи челюсти такі глибокі і обширні, що захоплеиий ними корабель нехибне провалюєть ся на саме дно, де о скелі торощить ся на кусні. Скоро вода втихомирить ся, кусні корабля випливають на верх. Та хвилі тишини наступають лиш при зміні припливу і відпливу, в погідну пору і тревають всего чверть години, поки гроза не почне постепенно вертати.
В часі найбільшого розгуку струї, коли єї лють скріпить ся підчас бурі, небезпечно наближати ся до неї на норвежську милю*. Човни, яхти і кораблі пропадали в наслідок того, що, несчувши ся, попадали в обсяг єї власти. Нераз теж буває, що валені, надто наблизившися до струї, улягають єї напорови. Годі описати, як вони тогді даром силують ся освободити, як вони ревуть та скиглять. Одного разу медвідь трібував переплисти з Лофодена до Моско. та захоплений струєю пішов на дно. Ревів так, що було єго чути аж на беріг. Пірвані струєю великі пні смерек, та соснові галузи, випливали такі поторощені і покручені, як коли-б були порослі щітиною. Наглядний се доказ, що дно покрите крутими скелями, поміж якими вертить всім на всі боки течія. Що шість годин струя, відповідно до припливу і відпливу, стає то плитша то глибша. Року 1645, в неділю sexagesima* досьвіта, лютувала з таким гуком і з такою силою, що на побережи навіть камінє з домів розсипало ся».
Що до глибини води, то зовсім не розумію, як мож було змірити єї в безпосереднім сусідстві пропасти. Тих «сорок сажнів» відносить ся певно лиш до частини каналу при самім березі Моско, або Лофодів. Глибина в центрі Москоштрому певно без порівнаня більша. На се не треба красшого доказу, як хочби косого погляду у безодню виру з найвисшої скелі Гельзеґґена. Коли я з того шпиля дивив ся на ревучий в низу Флєґетон*, мене прямо сьмішила наївність благородного добродія Йонаса Рамуса, що неімовірними небилицями вважає анекдоти про валенів та про медведя. Для мене було зовсім ясним, що скоро-б найбільший навіть корабель, перепливаючи туди, попав ся в обсяг тії погубної сили, він міг би їй оперти ся так само, як перце хуртовині і мусівби пійти на дно з усім своїм крамом.
Проби поясненя того феномена, що, як пригадую собі, з першу промовляли сильно до мого пересьвідченя, показали ся мені тепер в зовсім иньшім сьвітлі і вже мене не вдоволяли. Загальна гадка така, що той водоворот, подібно як і три менші між островами Феррое, має своє жерело виключно у взаімнім напорі филь, які в часі припливу і відпливу піднимають ся і опадають, вдаряють собою о скелі і кручі і здавлені між ними переливають ся неначе водопад. Чим висше піднимаєть ся струя, тим глибше приходить ся їй падати. А се й причина водовороту або пропасти, що, як відомо з меньших досьвідів, захоплює все з нечуваною силою.