"Боже, боже, — подумав він, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зірки, — який безум нещадний веде мене, який незбагненний безумі"
Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сідав на прискалок, а небо над ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з'єднується він із тим небом у дивовижний спосіб, ширшав і прояснювався сам, а той краєвид, який розстелявся перед ним тим розлогіше, чим вище він підіймався, все більше його захоплював: задимлені горби, синя річка в клубнях диму чи туману, кущі й дерева, застиглі, наче вирізані несамовитим різьбарем горельєфи. Було важко дивитися на цей передранковий світ і відчувати в серці брилу своєї безнадійної любові. Йому навіть чудно стало, що стоїть ось тут, на скелі, зовсім поруч із сонним будинком, від якого долинає раз у раз півняче кукурікання, — страшно йому стало, що його можуть побачити із тих підсліпуватих і на позір мертвих вікон. Йому навіть здалося, що з них і справді хтось дивиться; боліла йому натомлена нога, піт просихав на чолі, але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидів на скелі і тремтів від вогкої прохолоди, якою віяв передранковий легіт: щастя й відчай заполонили його всього.
За Володимиром і справді стежила від будинку пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту ніч сон, приклеїлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горі. Глибока втіха покрила її й піднесла. I чи було то зі сну, чи просто такою сильною видалася їй та ілюзія, зовсім забула стара про ветхі свої літа. Здалося їй, що це й справді повернувся давній час, бо все було так само, як і колись із нею. "Мій тільки, — подумала стара, — не був такий відчайно несмілий. Він прийшов у той ранок і застукав у моє вікно!"
Володимир звівся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його підійти ближче, якийсь голос понуджував підійти до вікна, він навіть знав, до якого, і легко застукати в шибку. Бачив те вікно, вужче за інші, з обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербіла; в іншому вікні тремтіла від нетерплячки стара, їй аж голова закрутилася від хвилювання, бо й хвилюватися було чого.
Володимир, однак, дійшов тільки до хвіртки. Спинився, як сновида, й довго непорушне стояв на стежці. Ранок уже до решти вибілив небо, і смерк поволі розтавав, тоншав і прозорішав. Тоді Володимир озирнувся на схід і побачив раптом, як заграла на овиді ясно-малинова смужка. Та гра й те світло сполошили його, і він наче зі сну пробудився: як це сталося, що забрався аж сюди і стоїть перед цією хвірткою? Позадкував уражено, кинувши зляканим поглядом на вікна, і покульгав геть саме в той час, коли Галі приснилися птахи, котрі летіли в червоному небі.
Стара розчаровано зітхнула й подибала до свого ліжка. Лягла й заснула і проспала твердим сном кілька годин, а прокинувшись, згадала про чудного блукальця в них на горі. Тихо засміялася й похитала головою. "Мій таки був сміливіший, — подумала вона гордо. — Зрештою, і мій був… така собі шмата!"
15
Після того, як приснилися Галі птахи на червоному небі, здобула вона знову давнішню здатність легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввійшла їй у той ранок у серце, і вся вона засвітилася, заясніла — сонячний світанок відбився на денці її очей і незвичайно їх посинив. Галя приміряла всі свої сукні, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очі старої, та аж охнула вражено: ніколи не виглядала її онука так привабливо.
— Хочу піти пройтися! — сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий її при-мурець.
Бабця не відповіла, тож пройшла повз неї і начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, відчуття визрілих плодів і їхній запах, важкі й пишні квіти й настрій устояної прохолоди в поєднанні з найяскравішим сонцем.