Вони зустрілися на жовтій, намитій водою, піщаній косі: вона полоскала білизну, а він стояв навколішки, брав у долоні пісок і, витягаючи кулаки перед собою, поволі його цідив. Від того відвіювалася прозора курява й провисала трикутником, дівчинка повернулася тоді до Хлопця й засвітила до нього всмішкою.
— Багато на це потрібно часу? — спитала вона.
— Годин із чотири, — сказав він, знову зачерпнувши піску.
— На так довго мені треба відпрошуватися, — сказала дівчинка.
— Ну, то скажи, що я показуватиму тобі свої володіння.
— Ой, що ти! — тихенько зойкнула дівчинка. — Хіба можна матері так сказати?
Позирнула на нього й раптом зацвіла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неї й очей не міг відвести. Щось у ньому зрухнулося, і раптово усвідомив він: недаремно його так вабить до цієї дівчинки і недаремно, зустрічаючись із нею, відчуває гарний спокій.
— Може, мати твоя кудись піде, — сказав він.
— Коли вона йде, — засміялася Неоніла, — то загадує нам стільки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.
Хлопець нахмурився.
— То, може, ти не хочеш? — сухо спитав.
— Ой, дуже хочу! — сказала дівчинка і аж руки заломила. — Але як?
— Це вже сама придумуй, — мовив він і встав, аж пісок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий від засмаги і з ясними піщинками, прилиплими до шкіри.
— Я зійду вниз завтра о десятій, — тоном володаря сказав він. — Приходь он до тієї скелі, — він махнув рукою й раптом усміхнувся.
Вона не посміла заперечити. Голівку їй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самій придумувати, як задовольнити матір і його, але тої його усмішки було для неї досить, щоб згодилася на ту їхню завтрашню зустріч. Манливе й загадкове царство відчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотіла-таки вступити в нього. Енергійно поставила на бік миску з білизною і рішуче труснула гривкою чорного волосся.
— Спробую прийти, — сказала і гадки не маючи, що за склом першого звідси вікна сумно дивляться на неї великі материні очі, а в серце її стукає, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум.
12
Серпень цвів. Iван відчував його, як ніколи раніше, бо щось і справді із ним приключилося, відколи побачив, як павуки засвічують на кущах жовтяки. Вже два дні не виходив він з козами на горби, наче й забув про них, і Марія Яківна мусила ходити до верболозів, щоб нарвати трави й наламати гілок. Там зустрілася вона із Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрів по ярах та кручах: Хлопець допоміг їй наламати гілля й винести його нагору. По дорозі Марія Яківна розпитувала Хлопця про матір та прабабу, але він відбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав він, зараз прабабі полегшало, і вона навіть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз він мало буває вдома.
— Літо! — сказав Хлопець і мрійно змружив очі. I Марія побачила в тих змружених очах справдешній образ літа: з квітами, золотавим пилком на них, з плодами й зеленню. Вона почула від цього золотистотілого хлопчака запах річки й піску й тихо помилувалася на його безхмарний вік.
— Там, у ярах, — казав розважно Хлопець, — є вириті водою підземелля. Я їх і досліджую. Знаєте, треба довго повзати в темряві, доки доберешся до кінця. Там підземелля розширюється, я пробиваю у стелі дірку і маю собі кімнату. Знаєте, скільки є в мене таких кімнат?
— Мабуть, з п'ять, — сказала Марія Яківна.
— Двадцять! — гордо сказав золотавотілий хлопчак. — Я поки що єдиний господар тих печер.
— А тобі там не страшно?
— Мені? — закопилив губу Хлопець, але очі його засвітилися так, що Марія Яківна зрозуміла: часом йому буває й страшно.
Пізніше, через сімнадцять років, вони згадають оцю свою зустріч на березі. Тоді також буде серпень, і він чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року.