Старша дочка Олександри Панасівни взяла на своє утле клубеня миску з білизною і пішла росяною стежкою до річки. Поблискували босі й мокрі її ноги, світле волосся розсипалося по плечах і грало, а коли вона зігнулася біля води й розстелила по течії біле простирадло, він зрозумів, що музика полонила його до кінця, що вона охоплює цілий окрай, бо й грає її для нього весь оцей широкий, залитий сонцем світ. Покульгав чимдуж до дверей, відкинув защібку і спинився на порозі, примружившись від сонця.
Там, на горі, в сонячному диму пливала скеля, трохи далі топився дім, наполовину схований у зелені. Ясно світилася стежка, що спускалася з гори, і йшов по ній напівголий хлопчак, широко розмахуючи руками.
4
Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Він устав і, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матері й прабаби, вийшов на ганок. Тихе світло огріло землю, розлившись навдокіл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною із сонячного проміння. Стояв, і дивився, і відчував сон, який ще не відчепився від його повік: снилося йому, що він вирушив у далекі мандри, вдягши на себе чорний хітон мандрованця і взявши до рук високу, в людський зріст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець — клалася вона мостом з їхньої гори на гору протилежну, перерізала Варваровий сад і тяглася туди далі, до лісу. Йому аж дихання заклало, так захотілося ступити на те синє полотно і рушити по ньому, не озираючись.
Зійшов із ганку і біля хвіртки озирнувся. Дім ще спав, сонно заклепивши віконницями вікна. Спали там сотні книжок, що встиг він уже прочитати, і спали інші сотні книжок, які він прочитає значно пізніше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками — знав, що рецепта на свій пошук там не відчитає. Відгадає його лише на цій ясно-синій дорозі, що стелиться перед ним, залита тремким ранішнім світлом, — покликала його могутнім голосом, і він, малий та нікчемний перед її величчю, відчув, що обливає його потом. Думка покинути цей дім пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував він, і йому таки доведеться піти в широкий світ. Хто зна, де носитиме його і чи повернеться він? Просто піде, а решта все виясниться.
Рушив по вогкій від ранкової роси стежці і біг, аж доки зупинився захекано на скелі. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, і він спрагло й тужно вдивлявсь у неї. На її краю синів гребінь лісу — спала над ним спокійна біла хмарка. Вулиця, яка добігала до школи, була залита сріблистим серпанком — стояли там білі й рівні стовпи диму. Найближчий стовп виростав біля школи, від нього віддалялася з мискою, поставленою на бік, тоненька постать. Він миттю її упізнав і відчув, що на серці йому потепліло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись і розріджуючись. Відчув жаль, що так нагло вона пропадає, але то був легкий жаль. Там, у долині, полоскало білі, аж світилися, полотниська юне, ясне дівча. Хлопець зітхнув і рушив по стежці вниз. Каміння осипалося з-під ніг і котилося додолу. Він ішов, і тепло в серці розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагідне, і, поки дійшов він до тої надмір тонкої полоскальниці, стало воно як та біла хмарка над синім гребенем лісу.
— Доброго ранку! — сказав Хлопець, стаючи коліньми в пісок.
— Доброго ранку! — тоненько відгукнулася Неоніла й освітила його привітною всмішкою.
Хлопець занурив у пісок обидві долоні, сильна їх стис і, поставивши перед собою кулаки, почав повільно випускати з них прозорий пил.
5
Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обійстя і лежала спокійна долоня вулиці, по якій сновигали жінки й діти. Чоловіків було зовсім небагато, та й то самі діди.