А ще він подумає про свої літа і що його старша дочка вже теж одягла такі туфлі: хто зна, може, пора йому ставати дідом?
Микола входив у свій завулок. Від річки кумкали жаби, а навдокіл заливалися натхненно цвіркуни. Все спало, залите неживим, міражним сутінком, — стояв серед неба великий і голий місяць. Десь наподалець озвався собака, рипнули двері, темна постать спинилася на порозі.
— Чому не спите, мамо? — тихо запитав він.
— Не прийшов обідати, то й серце в мене не на місці, — так само тихо озвалася мати.
— Хіба може зі мною щось статися? — засміявся він.
— З кожним, сину, може статися…
— Е, мамо! — розвів він руками. — В мене такої сили!… Дивилася на нього з любов'ю. Не був схожий на неї, ні на покійного чоловіка. Не був схожий ні на кого в роді, кого пізнала її пам'ять. Трохи лякала ота його незбагненна сила і той струм — відчувала те як жінка. Тому й дивилася так печально на сина і похитувала легенько головою. Тепла усмішка лежала їй на вустах, бо дивилася на нього з любов'ю.
— Женитися тобі пора, сину, — сказала, а він засміявся: так просто розв'язує вона й пояснює його неспокій.
8
Олександра любила дорогу на Крошню: шосівка, кепсько мощена бруком, а пообабіч верткі стежини, по яких розсипалися, цвітучи вихідними сукнями й костюмами, хлопці й дівчата. Вона нагиналася вряди-годи, щоб зірвати квітку й докласти до букетика, що яснів у руці. За нею пихкала Стефа, Соня, навпаки, вирвалася вперед. Збоку зависло західне сонце, велике й жовте, купалось у далеких деревах, наче в зеленій купелі. Неподалець заграла музика, мимовільно згадала Олександра батька — цілий день він сьогодні співав. Водночас гріло її незбагненне ояснення, якого дізнають дівчата, згадуючи женихів, відчулося їй, що ось-ось хтось прийде до неї, незнайомий і владний, відчинить її серце й забере. Небо над головою було оранжеве, помережане блакитними смужками, — це поєднання кольорів також хвилювало її. Привиділися якісь пильні волошкові очі, одне в одному краї неба, а друге в другому. Збоку вона побачила ще одне видиво: чоловіка з білою бородою. Виставив руку й тримав у ній велику оранжеву книгу.
— Глянь, який дід! — показала вона Стефі на ту химерну хмару.
— Хіба це дід? — протягла зневажливо Стефа. — Це на хату скидається…
— Сама ти хата! — засміялася Олександра. — Диви, і книжку читає…
— Книжку? Це скоріше на гусака схоже… Їй перехотілося змагатись із Стефою, бо небо почало раптом змінювати барви. Сонце зайшло, зник дід, став і справді схожий на хату, зникла й книжка, стала й справді тепер схожа на гусака; тонко-тонко забриніла ясно-голуба смужка між червоної та зеленої хмар. Олександра раптом забоялася чогось невідомого в собі. Стало страшно стояти отак віч-на-віч із небом, відчула-бо всім нутром особливу, ледь вловиму музику. "Щось має невзабарі статися", — мимохіть подумала. Маленьке, прозоре щастя пойняло її, і вона не захотіла губити його. Забажалося їй повернутися додому, зачинитись у світлиці й відчути власні сльози на подушці. Але змушена була йти з цим веселим гуртом, бо як вона їм пояснить усе. Повернулася через те до захеканої Стефи і засміялася:
— Глянь на ту Соньку! Наче моторчика вона собі приробила до п'ят…
Стефа засміялась і собі, а Олександра, дивлячись на велике розсіяне обличчя подруги, ще раз пересвідчилася, що прочуття її справжні.
9
Микола тим часом не знаходив собі місця. Вдень було легше, бо віддавався роботі. Здавалося, тут відбувався процес навзаєм: передавав шкірі свою збентегу, а шкіра віддавала йому свій запах. Хто вдихав його, відчував привілля степу, шелест трави й квітів, запах широких, облитих сонцем лугів, смак незвичайно дібраного вина чи меду.