Олександрі незвідь-чому захотілося помолитися, хоч вона давно сміялася з таких бабських забобонів, але те, що відчувала оце зараз, годі було пояснити. Він таки був тут, біля їхніх вікон, а зараз уже повільно відходить по синій дорозі. Сльози підійшли їй під очі, бо світ перед нею раптом покрутився, і вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помітив ніхто з дітей, чи, може, так їй здалося, і Олександра змушена була струснути головою, запосміхатися, зашарітися й почати оповідати дітям щось із такого, чого ще не оповідала, — була то розповідь про височезного столяра, що, працюючи, співав сумних, але гарних пісень…
Відчував все це ще один чоловік із непосвячених. Сивоволосий козо пас Iван Шевчук сидів на веранді й дививсь у просвіт між кручених паничів. Коло нього біліла невипита філіжанка молока, чув він за спиною звичайне клопотання дружини — стелила ліжка, змахуючи білими простирадлами й наковдрениками. Змінювала вона й пошивки на подушках, і ті білі тіні, які майоріли в освітлених ізсередини кімнатах, викликали в Iвановій душі далеке марево. Зрештою, то було й не марево, старий зрозумів це, як тільки зирнув у небо. Побачив він синю дорогу, по якій було розкидано зористе каміння, — вічна ріка потекла перед його зором. Побачив самотню тінь на тій річці-дорозі, що брела, ледь ворухаючи ногами, і повторив відтак просту істину, хтозна, чи й придуману ним самим, чи вичитану з якоїсь книжки: "Любов світ цей ушляхетнює".
7
Микола знову стояв серед товаришів, у роті в нього цвіла цигарка, а нога мимовільно притупувала в такт музиці. I здалося йому, що стоїть серед порожнього поля, навколо тільки кущі й колосся й немає ні душі… (Те саме почуття він переживе значно пізніше, через багато років, коли йому й справді доведеться бігти через порожнє поле і коли прошиє його, перерізавши навпіл, кулеметна черга. Тоді він ще довго стоятиме на місці, могутній його організм не хотітиме здатися, і він тільки й думатиме про це поле, і матиме таке ж відчуття порожнечі й пустелі…) Йому гірко було в роті, бо вже нінащо було тут стовбичити й виглядати вітра в полі, міг спокійнісінько покинути цей тлум. Але було йому й жаль — стільки крутилося тут, довкола нього, барвистих, чудових метеликів, кожен з яких бажав бути зловленим! Через це Микола ступнув до найскромнішої із дівчат, яку досі ще ніхто не запросив до танцю. Вона глянула на нього зизом, але руку подала. Плив серед інших пар і мав у своїх руках колоду, а перед волошковими його очима стрибало грубе обличчя із презирливо закопиленою губою. Не знав уже, де й дітися з тією колодою, хай і завзято вона гопцювала — їй теж хочеться мати все, що наказано природою. Позирнув глибше у вічі дівчині, вона витримала його погляд і не затремтіла, як інші: побачив плоскі зорки, кринички, замерзлі до дна, а на споді те, чого мав би остерігатися — ця жінка зробить усе, чого він запрагне, народить йому дітей і варитиме їсти, але все їхнє життя стане її помстою за те, що її взяв.
Він покинув дівчину, трохи здивовану й розсерджену, і вийшов. На бульварі повільно гуляли пари, парубки тримали під руки дівчат і статечно перемовлялися, схиляючись одне до одного й поблискуючи грайливо очима. Виринав і тремтів коло них, наче дзвоник, сміх, рокотів смішком баритон, змигували в світлі ліхтарів туфлі, і він упізнав на кількох чепурухах туфлі свої. Були кращі й ошатніші інших, і Микола надаремно намагався згадати, коли ж це тримав він у своїх руках ті такі виточені ніжки.
Був утомлений і вичерпаний. Уже навіть мріяв про завтрашній день, коли знову сяде на шевський стілець. Тоді його руки знову вчинять диво з кількома шматками шкіри, уладивши їх так, що знову вона засяє і стане магнетична для жіночих очей.
"Не було й не буде у нас майстра над тебе!" — скаже йому старий начальник цеху й подумає, що цьому чоловікові шити б взуття для тих, у кого замість серця лід та пустеля.