Цю групу заступила господарева постать, іржаво зарипіли двері, і знову запала в мешканні півсутінь — світився тільки посередині білий, густо залитий сонцем дідок.
Господар важко опустився на ослін, захрумтіли йому кістки, а його смутне обличчя на мить закам'яніло.
Тоді прийшла до них тиша. Сиділи отак нерушно, наче на щось очікували, в сонячній стязі крутилася, срібно спалахуючи, курява, крізь просвіт проглядало напрочуд синє небо, а навколо німо стояли порожні ослони, стіл та ліжко. Стіни були завішані килимами, і в сутіні ті килими здавалися чорними. На них було зображено важкі кабанячі голови, і голови ті дивилися зі стін, наче живі…
— Вона, панотче, зараз сильно переживає, — сказав понуро господар. — Але тоді, коли ми зважилися побратися, саме вона зневолила мене згадати про забуті скарби і згублених мною людей. Видить бог, на той час я відійшов од страшного свого рукомесла…
З— під бриля дивилися на господаря ясно-сині, як у хлопчика, очі. Дивилися трохи здивовано й покірливо: не було в них ні осуду, ні схваленння. Жила хіба що оця тиша, яка висла навколо, і оце сонце зі срібними порошинками в ньому.
Місячне сяйво ворушилося на дорогах, спліталось у коронах дерев, ковзалось по солом'яних стріхах; розквітали нічні квіти й запаморочливо пахли. Дихала втомлена земля, сухий вітер ходив, наче парубок, порожніми вулицями й обтрушував стиглі сади. Глухо падали яблука та груші, й заливалися, аж навшпиньки ставали, цвіркуни; текла волога від рік, і плескав там весельцем рибалка. Чорний пес (ніч стояла чорна навколо) біг і біг, висолопивши язика (місяць червоний висів серед неба), й поблискував очима (зорі кришились і осипалися донизу); пахли бур'яни, готуючись розкрити коробочки з насінням і розсіяти їх по землі; чорний пес похитував хвостом — вітер-парубок зіскочив раптом з гілляки прирічкового дерева, вдарив навприсяди і до смерті зачарував великооку й геть-но недосвідчену русалку. Білі квіти приходили на розмову до квітів червоних, бралися тендітними рученятами й починали легесенький танок, ледь-ледь вихитуючи тонкими станами. Очі їхні розширялися, й круглі їхні личка пашіли, а розкришені зорі засівали їх і запліднювали. Звідти, звідкіля почав свій біг чорний лахман, позіхнула вже холоднорота Зневажниця квітів, і це осіннє дихання відчув на собі перш за все наймит, якого не брав сьогодні сон і який сидів просто неба, схиливши на руки голову.
Зашелестіло зовсім поруч, і то були найлегші з легких кроки. Стала перед парубком, запнута в темну хустку, дівчина. Не могла наблизитися, а похитувалася й чекала, поки зведе він обличчя й помітить її. Дівочі вуста були напіввідслонені — біла квітка прийшла до червоної, — очі її були повні нестійного зоряного трепету, що ним така багата була тодішня ніч.
Він справді був червонуватий у цьому сяйві, чи, мо', червонила його одежа, звів голову й дивився на дівчину, легенько закусивши вуста, а в грудях гуляв йому й гуляв холоднуватий продув — Зневажниця квітів поселилася там.
— Гей, Степа! — озвалася легенько дівчина. — Чи хочеш мене вислухати?
— Чого б то я не хотів? — так само обізвався він, і осінь почала вимиватися з його грудей.
— Була я у ворожки, Степа! — сказала вона тільки вустами. — То чи знаєш, що вона порадила?
Він похитав головою, а сам утопився в блискотливих очах, що так тепло світилися супроти нього.
— Піду я за тебе, Степа! — так само тихо сказала вона. — Але сходи у четвер до того лісу, де розбивав, і ночуй на гробах, що їх наробив. Слухай відтак, що учуєш…
Подивився на неї пильно. Не відвела погляду, і він зрозумів: буде їй покірний. Схилить голову, бо несила витримати йому того чару й отого світла чарівного — струмить він на нього й неволить.