Літнє закіптюжене обличчя, чорні палкі очі, вуса, закладені за вуха, а на маківці, піднятий вітром, наче півнячий гребінь, чуб — вершник нічим не різнився од посельців цих країв.
Кінь його заіржав, далеко попереду зойкнула луна, тонко охнула і пропала в просторі; попиковий кінь наче щось пригадав, звів голову й прислухався, хоч уже з десять років він глухий. Однак ніздрі його заворушилися: той погук, що несподівано пролунав за спиною, мав свій запах.
Попик, однак, лишився непорушний. Дивився перед себе й не бачив ні дороги, ні степу навколо. Бачив тільки тінь коршака, яка пливла перед возом, наче дороговказ. Тінь мала голову й крила — пташка хитлива й темна. Здавалося, раз і другий, — кінь наздожене її, але завше виривалася з-під копит і відскакувала на косовий сажень.
Вершник уже наздогнав воза: метелики з попового брилика зірвалися й полетіли між тирсу. Войовничий вершниковий чуб ліг на підбриту голову, і від того обличчя його змінилося, стало втомлене і прихильне.
— Чи не до Степана Носа їдете, панотче? — гукнув. Попик повернув спокійне лице й дивився якийсь час на вершника. Нічого не відповів, тільки відвів очі і знову задивився на стрибливу пташину тінь.
— Мене вислано вас зустріти! — говорив вершник, перебиваючи голосом стукіт копит. — Степан Ніс — мій прапрадід, він мене й послав, але я, певне, розминувся з вами, коли завернув на малий путівець. Це я з могили застеріг ваш повіз. Чи не ви отой піп, що вам сто років? — Вершник заблискотів усмішкою, але старий і пальцем не кивнув. Зігнувся на передку воза й помахував батіжком. Синій метелик повернувся і знову сів на своє місце, і вершник почудувався на цю напрочуд ніжну квітку.
— Ви такий мовчазний, отче, — балакав безперестанку вершник, — а я от люблю потеревенити. Там, у нашому хуторі, я свинар, але не думайте, що темний. Я, отче, знайшов серед прапрадідового майна скриню книг, навчився самотужки читати, хоч всі вони, ті книги, написані незрозумілою мовою…
Старий відірвав погляд од тіні птаха на дорозі. Знову десь далеко заіржав дикий степовий кінь, і відгукнулися до нього Сивко й кінь вершниковий, скинули важко головами — вмирала в глибині цього світу далека луна. Тоді повернувся на бриль і другий метелик, а над головою попика задзвонили, мов прокинулися, жайворони. Попереду перебіг дорогу прудкий сайгак, миттю сховавшись у неозорій траві. Попикове обличчя розтануло, немов прокинувся він, вуста його зарухалися — зашепотіли молитву, а очі стали двома шматками синього неба. Зрештою старий перевів очі на свого провідника:
— То куди це ми їдемо, хлопче, мож, розкажеш?
Місто випірнуло, наче з-під землі. Дерев'яні, обмазані жовтою глиною стіни, рів із стоячою цвілою водою, густо засипаною ряскою, і порослий густим бур'яном вал. По стінах повзли пагони витких рослин із плодами, схожими на шишки дурману, в деяких місцях їх зібралося так густо, що стіна робилася зовсім зелена. Дорога, якою вони їхали, була польовим, мало збитим путівцем: колеса лишали дві зелені колії притоптаного зілля.
— Оце і є наш хутір, — сказав вершник і раптом ударив коня. Обігнав воза й подався з гори в падолину, де й лежало оте незвично зелене місто. Метелики зірвалися з попикового бриля і замахали синіми крильцями; коршакова тінь раптом пропала, і попик мимохіть глянув угору. Не було в небі ні хмарини, ані птаха, не дзвонили й жайворони, тільки лежало, як мідна миса, незвично велике й жовте сонце.
Вершник щось закричав там, біля воріт, з вежі визирнуло вусате обличчя, загримотіли ланцюги, і над ровом повільно опустився звідний міст.
Старий поїхав просто на той міст і на розчинені ворота. Білі брови його ледь звелися — побачив він раптом ущерть забиті людьми вулиці. Люди там, за ворітьми, підстрибували, махали руками, але не це вразило попика.