Ви все пориваєтеся до очей…
Він запитав, що з його очима. Врешті, про це й питати було годі, але він спитав і напружився, щоб вислухати правду. Але хлопченя мовчало.
— Ну, чого ти мовчиш? — з мукою спитав він, і хлопченя заплакало ридма.
— Гаразд, — пробурмотів він. — Знаєш, де моя домівка? Хлопченя знало, і він спробував сісти. Тіло йому ломило, було важко й пальцем кивнути, але він звівся й сів.
— Ну от, — сказав, — а тепер добиратимемося додому. Його знудило, відчув, як усередині все палиться, і знову ледве не виблював. Лоб у нього був мокрий, певне, хлопченя мочило водою. Лапнув за волосся й натрапив на щось чудне. Волосся в нього майже не було, хіба кущаки, об які він аж руку поколов.
— Не чіпайте, дядьку, — сказало хлопченя. — Там у вас також рани.
Він сидів, важкий і безсилий, криваві більма його світили назустріч ранкові, а побите обличчя було аж сизе.
— Ну не плач, — сказав він лагідно. — Чи далеко ми від моєї домівки?
— Полем навпрошки, — відповіло, плачучи, хлопченя.
— Я не знайду, — хрипко пробурмотів він, — а коли ти не перестанеш плакати, то не зможеш мене провести.
— Мені страшно, — сказало хлопченя.
Він знову відчув біль там, де були колись у нього очі.
— Зав'яжи мені, — попросив і вирвав шматок сорочки. Руки в нього тремтіли, і від зусилля, з яким рвав сорочку, на лобі виросився піт.
Хлопченя в'язало йому очі, і він відчував малі й тріпотливі пальці на потилиці. Об тім'я йому вдарилося кілька сльозин і опекло.
— Тепер треба встати, — сказав він. — Чи нема близько палиці?
— Нема, — відповіло хлопченя, — але я можу збігати. Йому стало раптом страшно, що опиниться тут сам.
— Не треба, — хрипко сказав. — Допоможеш дістатися домівки.
Захотів устати, відчув, як його вхопили за поперек малі рученята, як натужно допомагали йому, й глибока сіра печаль пойняла його душу. Став навкарачки і спробував вклякнути. Це йому вдалося, і він відчув на обличчі тепло. Сонце стояло якраз перед ним і лило на нього тепле ранішнє проміння. I він завмер, вслухаючись у це тепло.
Його душа схвилювалася, а печаль уже виростала в біле кудлате дерево. I він пізнав нову силу, що з'явилась у глибині його єства, в глибині цього ранку й сонця.
Натужно звівся, а потім важко дихав, хитаючись на всі боки. Хлопченя підпирало його, і він зрозумів, що це йому допомагає. Що тепер він зможе навіть піти.
Але навколо стояла глупа тьма, і він не знав, куди ступити. Немов висів у повітрі і боявся втратити рівновагу. Бо коли втратить рівновагу, може ніколи не звестися.
— Ти таки побіжиш за палицею, — сказав він. — Бо так я не дійду.
Почув, як відірвалось од нього хлопченя і як швидко полопотіли по дорозі босі ноги.
— Що це за шлях? — спитав він, але згадати не міг. Та й не було сили. Сидів і слухав, як дзвонять у вишині жайворони. Це був теплий мелодійний дзвін, так само милий, як ранішнє сонячне тепло. Вітерець війнув на нього й приніс запахів зела. Навіть розрізняв, що як пахне, і це дало йому сяку-таку розраду. Намагався згадати вчорашній день і те, що з ним сталося. Але від таких думок боліло, і він знову слухав жайворонків. Сидів так довго, заціпенів і наче перетворювавсь у камінь. Важкий, хворий камінь, який живе тільки цим дзвоном і ранішнім теплом. А ще запахами зела.
— Я вже приніс! — почув він над собою голосок. Йому всовувалася в руки палиця, і він, спираючись на неї, звівся.
— То куди ж іти? — несміливо й наче ніяково спитав.
— А просто! — хлопченя важко дихало від бігу. Він перекинув палицю в праву руку і ступив перший крок. Його замлоїло, і закрутилася під ним земля. Але стиснув губу й пішов. Сонце гріло на них ззаду — йшло дві чудернацькі постаті: одна величезна, розкарячена й важка, що налягала на палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала біля великої, як пташеня.