Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.
— Ви всі це бачили, — сказав він. — Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.
Здається, була тоді осінь. "Осінь, — сказала Марійка. — Стережіться, тату!"
— А я що? — мовив швець. — Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.
Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. I чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова. "Мабуть, прийде!" — сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.
— То збирайся, шевче, — сказав той, позіхнувши. — Я вже досить начекався.
Швець відчув свою знесилу проти нього.
— Не буду я збиратися, — сказав він. — Не буду! Старий я, не годен уже.
— А гроші, — розсердився той, — годен був брати? Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.
— Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.
— Я не хочу вас покидати, — сказала Марійка. — Чогось страшно мені стало.
— Дай мені боятися за себе! — спалахнув швець. — Iди, куди посилають!
— Куди це ти її посилаєш? — спитав той, у вікні.
— Тютюну купити на дорогу.
— Я тобі дам.
— Не хочу чортівського, хочу людського.
— Як знаєш!
— То в хату зайдіть.
— Хе-хе, — засміявся той, у вікні. — Вже заходив. Там закляте місце є.
— Ну то й стій під вікном, — сказав швець. — Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.
— Стою, — буркнув той і запалив люльку.
Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.
— А може, відробимо ті гроші та й віддамо?
— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?
— Та ти, але, може, краще віддати?
— Мені голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи білу сорочку.
— Не вдягай ти білої сорочки, — сказав той, у вікні.
— А то чому?
— Заклята вона в тебе.
— У нас звичай такий, — сказав швець. — На смерть білу сорочку вдягають.
— Грець з вами і з вашими дурними звичаями! — буркнув той, у вікні. — Вдягай, що хочеш!
— Чи не йде Марійка? — спитав швець у жінки.
Попереду бігла Марійка, а за нею — панотець. Віяв вітер, розкидав одежу, кропило відкидалося назад, так швидко вони йшли. Тоді всміхнувся швець: побачив — женеться за Марійкою й панотцем жовте листя, летить разом із вітром, і вони наче на крилах несуться. Тоді звів швець до Миколи свої очі. "Вибач!" — сказав. Микола не відповів, тільки дивився незмигно. "Я не знаю, — сказав швець, — де трафить мене смертне наїття, але я тримаюся! Хочу оберегтися".
Та лісник уже тікав. Уздрів нахід на себе — зірвався ще більший вітер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очі, а губи виплюнули прокляття: "Дочекаєшся ти в мене!" Майнув від вікна і звалив по дорозі стару, перетрухлу грушню.
Прийшов захеканий панотець, Марійка прискочила до батька і схопилася за його руку. Швець стояв спокійний і сумний. Очі палали тихим, хоч і хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо підтислися.
— Накликаєш на себе кару божу? — сердито сказав панотець. — Дивися, шевче!
— Прийде час, — сухо сказав швець, — і я стану перед богом. А зараз у мене клопіт є: вони, — він кивнув до лави, де горнулися до матері, як дріб, перелякані не на жарт діти.
Ось Марійка й семилітка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тільки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й інші діти якісь принишклі. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби відмахується: сам заварив, сам і їж! "Коли так, то й так", — думає собі швець і мов прикликав. У вікні знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лісник веселіший, а може, й упевненіший.