Цього разу реальніше було те, з минулого, і вона намагалася втримати його при собі; відтак глибше зрозуміла різницю між ними; одне освітлене сонцем, а друге затінене чи, може, облите місячним світлом. Шукала й іншої різниці, але надто втомилася. Збагнула, що тут коїться щось таки небувале, що вступила в якусь незрозмілу боротьбу і що йдеться тут про її душу. Від цієї гадки наче пронизало її і струснуло, і жінка кинулася прибирати в хаті, бо сонце вже хилилося до овиду і вечір починав наливатись у її вислабле тіло.
Вже чогось очікувала, бо в цей день, день найбільших її сумнівів, мало статися щось особливіше. На вечерю синові принесла кільце ковбаси й хлібину. Він ум'яв те швидко й задоволене, і вона вперше за весь час уловила в синовому погляді ласку. По вечері відразу ж заснув, а Марія зрозуміла, що чекає нині Iванового приходу теж не так, як завжди. Той дурман у голові, невиясне хвилювання, болісне очікування й передчуття ласк з'явилися до неї й цього разу, а страх, занепокоєння й непевність не покинули її. Це все вражало і збурювало, і жінка була настільки знеможена, що вже покликала його подумки, аби швидше позбутися тягаря чекання. Врешті, вона хотіла зараз лише одного: зирнути йому пильніше, ніж завжди, у вічі. Знала, що віддасться йому й сьогодні і проробить усе, що чинила з ним щоночі, — піде в той химерний, запаморочливий танок і пізнає на смак хвилю, яку пізнавала тільки в час цих нічних приходин…
Він застукав у вікно, як завжди, і вона побігла йому назустріч. Поцілував її ще в сінях, різко й приємно, і вона на мить злякалася за свою тверезість, яку все-таки примудрювалася тримати при собі.
— Я хочу тобі сьогодні подарувати багато щастя, — зашепотів він, і вона всміхнулася до нього. — Підемо сьогодні гуляти…
Це було щось нове, і коли входив у хату, вона встигла зблизька зазирнути йому в очі. Це таки був Iван, сумніву в тому не мала: надто перейнялася ним і прагла його. Але одне спостерегла: погляд той був мертвий. Власне, не запримітила в ньому ніякого погляду, наче не було й очей, а тільки дві печерки, з яких хлюпала рідка й сіра вода.
— Ми з тобою ніколи не виходили з хати, — сказав він лагідно. — Дитина спить?
— Спить, — відповіла вона. — А мені нікуди не хочеться виходити…
— Але сьогодні ми вийдемо, — він приголубив її до себе, і вона відчула його гаряче тіло. Теплий струм пройшов по її тілу: було соромно й приємно, вільно й радісно.
— Я піду, куди скажеш, — мовила вона.
Вони вийшли на ганок, місяць полив на них холодним, мокрим од роси промінням. Увесь світ, здавалося, вимер, не валували собаки, не було й вітру, вгорі різьбилися вежі города, там теж не було ні вогника, ні подиху, наче вимерла на вежах і сторожа. Вони пішли через білу, що мертво сяяла під світлом, дорогу і не почули навіть відгомону власних кроків. Iван міцно тримав її за руку, аж боліли їй пальці, але не мала сили зворухнутися — покірно й мовчки йшла. А коли вийшли з передмістя, побачила собак, які простували дорогою. Було їх багато, всі вони тримали в собі надзвичайну урочистість, а коло кожного їхнього полку гарцював на вгодованому пацюкові кіт. Потім вона побачила й котів, усі чорні й поважні, зі здутими вгору, наче труби, хвостами, — їх вели на срібних повідках майже голі красуні з розпущеним на спину волоссям. Iван ішов поруч з Марією й димів люлькою — дим був вогкуватий і солодкий, він зорив на той похід із незбагненним задоволенням — обличчя його, густо залите мертвим світлом, було спокійне. По тому летіли сови й кажани. Шаруділи крильми, і в їхньому леті також була особлива урочистість. Ставало холодно від безлічі чорних тіл, і вона щільніше загорнулась у хустку. Вони ступали також у лаві — це спостерегла Марія несподівано і з жахом. Лави були виладнані по двоє: дівчина, а біля неї — перелесник.