Дід смоктав люльку, домовик чистив ратицю, а юний чорт думав.
Несподівано відчув — щось дивне коїться з ним. Здалося йому, що розчиняється в повітрі, вже розтала одна нога й починає розтавати друга. З жахом зирнув — ноги й справді зникали, наче горів чорний папір. Хльоснув юного чорта жах, але за хвилю стало спокійніше. За якийсь час він мав уже саму голову, а замість тіла — чорну купку попелу, що нагадувала форми його тіла. "Як мало я жив, — думав він, відчуваючи, як звуглюється його язик, — і ще нічого не встиг удіяти. Певне, не годиться нашому братові так захоплюватися красою — от і учинив я щось негаразд".
По пустиці потягло продувом, і він помітив, що вітер здуває його згоріле на попіл тіло. Лежала на підлозі сама голова. "Хай би лишилася голова, — подумав він. — Мені ще потрібно додумати одну важливу думку. Хвилинку, хвилинку, — попросив він, — я зараз її скажу. Немає ж ніякої рації відходити, коли тільки прийшов, коли тільки почав усвідомлювати себе, нема ж ніякої рації…"
Але голова його тріснула, як старий горщик під важким чоботом. Величезний, важкий ступак наліг на пустицю й розтер її на порох. Велетенська істота пронесла вслід за собою хвилі скаженого вітру — вона поспішала. Десь гримнув грім, а навколо задвигтіла земля.
Вранці сотниківну випроводжували в монастир. Її посадили на вистеленого килимами воза, і візниця вдарив батогом, поганяючи коней. Вони їхали довго, здалося сотниківні, кілька років, а може, кілька десятків років бо коли панна витягла з-під килима люстерко, побачила раптом старе обличчя незнайомої жінки.
— Скільки минуло часу, дядьку? — спитала у візниці. Той не відповів, тоді вона торкнула його. Візниця похитнувся і звалився з передка: з витрухлої одежі випав на дорогу давно висохлий кістяк.
Вона, проте, не здивувалася. Зійшла на дорогу, і їй здалося, що побачила перед собою якесь сяйво. Звела руки, щоб помолитися, але помітила велетенського чоловіка в білих розметаних шатах — рушив на неї, махаючи в повітрі величезними чобітьми. Світло заливало простір рівномірно й монотонне, від того незвично знебарвлювалися дерева, що стояли обіч шляху. Побачила, як побігли по гілочках швидкі бузкові тіні, і дерева раптом спалахнули малиновим вогнем, який одразу ж їх спопелив.
Тоді сотниківна побачила, що навколо неї згоряє цілий світ, вона впала ниць, але ще зберегла ту мить, коли свідомість нагадує спалах блискавки, яка немов застигла в небі. Пожадно вбирала все, що відбувається, в очі, бо їй раптом стало треба навічно це закріпити: попіл згорілих дерев, попіл згорілої дороги, що скручувалася, ніби зотліла тканина, кілька червоних гір і могутні вихори, що несподівано плюснули на неї. Вона встигла подумати, що все те може відбуватися не поза нею, а в ній самій, що життя її від якогось часу перетворилося на забуття; що вона в ньому, може, щось перебачила — її захопили швидкі палахкотючі червоні крила й піднесли над землею. I коли вона падала долі, уздріла раптом дуже чітко й близько від себе великі, чорні, повні ясного вмиротвореного світла чоловічі очі, які вона знала колись давно, які, можливо, й полюбити могла б, але досягти яких так і не спромоглася.
ДЖУМА
Мандрівний цирульник відчув утому. Він зійшов з дороги і приліг у холодку біля самотнього куща глоду. Простерлося над ним високе небо, дзвеніли жайворонки, кущ уже був обплутаний вересневою павутиною, сюрчали коники, швидко пролетіла зграя горобців, великий лелека проплив над головою, виставивши довгого дзьоба. Цирульник заплющився: в очах замиготіли червоні смуги й плями. Він подумав, що цього разу шлях од села до села виявився надто довгий, — був уже голодний, але не хотілося рухатися й турбувати цю тишу й спокій.