Хотіла впевнити себе, що це конче так, що все, що відбувається, відбувається насправді, її націлювані вуста палали на обличчі, наче виросла там вогняна квітка, очі горіли ще яскравіше, тож коли вона все-таки зайшла в хату, Олександрі Панасівні кинулися перш за все ті очі, а тоді й вуста.
— Ще не спиш? — спитала трохи здивовано Неоніла, — було їй трохи соромно показувати своє зворушення.
— Та от заклопоталася, — невинно відказала Олександра Панасівна, а що вони обоє раків пекли, незграбно звернула на інше: — Глянь, уже й глина сиплеться зі стелі, чи не підмастити?…
Неоніла всміхнулася.
— Пішли спати, мамо, — сказала тепло.
— У тебе все гаразд? — так само тихо спитала мати.
— Здається, я виходжу заміж, — засміялася дівчина, і в її сміхові було стільки щастя, що Олександра Панасівна зітхнула.
— Так зразу?
— Виходить, що зразу.
— Ой, ці скоротічні шлюби!
— Це не скоротічний шлюб, мамо, — сказала Неоніла, — обличчя її м'яко й ніжно сяяло. — Це скоріше запізнілий шлюб.
— Дай вам боже щастя, — зітхнула знову мати. — Коли подаватимете заяву?
— Завтра. Маю відпроситися з роботи. Тепер треба місяць чекати, поки розпишуть.
— Ну що ж, — сказала мати, і сльоза блиснула в неї на оці. — Готуватимемо весілля.
— Але ми не хочемо весілля, мамо. Мені вже не дев'ятнадцять, щоб про те кричати на увесь світ.
— Та й сорому в тому нема.
— Але він… Знаєш, мамо, він не терпить ніяких церемоній!
9
Він підіймався в цей час по сходах ганку. Дім був темний, і, перш ніж зайти, він сів на приступці й запалив люльку. Темрява була така глибока, що не бачив він ні річки, ні супротилежних горбів. Витинався тільки неподалік кострубатий каштан, і вогко білів серед двору емальований умивальник. Відчував Хлопець на серці мир, дим хвилями розходився від нього, і цей дим, заповзши в розчинене вікно, розбудив Галю. Вона встала, накинула халата й обережно пішла до виходу: мигнула їй думка, чи не зачинила часом Оксана дверей на засув.
Намацала залізо, засув був і справді засунутий. Галя якнайтихіше спробувала його відчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на порозі. Хлопець повернув до неї обличчя.
— Ти стукав? — тихо спитала Галя, сідаючи коло нього.
— Ще не встиг. Хочу покурити, — так само тихо відповів він. — Це чудова річ, отак сісти на ганку й покурити: світ тоді такий умиротворений!
— Вже прагнеш умиротвореності?
— Уяви собі. Останні місяці тільки й думав, що про цей дам на горі.
— Чому ж не приїхав раніше?
— Ще не був готовий. Я, як той плід, що важко й довго зріє.
— Готуєш себе до якоїсь роботи? Повернувся до неї і засвітив усмішкою:
— Чому ти так подумала?
— Мабуть, тому, що трохи вірю в ті казки, що їх розповідала твоя прабаба. Прийшлі чоловіки цього дому шукали спокою, чоловіки ж, тут народжені, навпаки…
— Чому дід Iван не жив у цьому домі? — спитав Хлопець. — Тут вистачило б місця і йому, і його дружині.
— Цей дім — жіноче царство, — просто сказала Галя. — Він же хотів збудувати царство своє. Навідаєш Марію Яківну?
— Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись.
— Як тебе зустріла Неоніла?
— Ми завтра подаємо заяву на одруження.
— Ну, та я тебе вітаю!
— Це все має відбутися тихо, мамо. Зовсім тихо!
— Щодо нас, то в тебе тільки й родичів, що я, Оксана й Марія Яківна. Що ж до неї…
— Там усе буде, як треба, — сказав він і випустив такий клубень диму, що той заголубів навіть у темряві.
Вони сиділи й мовчали. I відчули, раптом, що то було дивне й химерне непорозуміння, що вони так довго були без зв'язку одне з одним. Відчув він, що, коли б не було тут оцієї жінки, котра може вгадати його думки із натяку, білої оцієї королеви з її палацом і теплою всмішкою, загубився б він навіки на несходимих своїх шляхах. "Добра мати й добра дружина, — подумав він, — ось два первні, що повертають заблуклих до рідного дому.