Десь далеко вуркотить трактор; дим із люльки наповнює Хлопця і помалу заспокоює його; очі мружаться і стають вузькі, а на вуста вибивається всміш-ка — кладеться йому перед очі широка синя дорога. Тихо заспівав поруч цвіркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби сріблиста тиша, аж чути стало від далекого пляжу тонкі погуки. Вийшла на подвір'я Олександра Панасівна, так само висока й худа, як і колись, в руці в неї було порожнє відро. Серце застукало Хлопцеві в грудях, і він втомлено звівся.
Назустріч йому йшла легка юна дівчина в ясно-синьому платті. Обличчя її було трохи сонне, а очі голубі.
— Добрий день! — сказав він дівчинці. — Ти часом не з цього будинку?
— З цього, — відповіла трохи здивовано дівчина. — А вам кого?
— Галину Iванівну, — відказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсміятися.
Сестра подивилася на нього холодно, в глибині її очей мигнула темна іскра, але відразу ж згасла.
— Вона вдома, — сказала і повернулася, щоб іти. Йому не захотілося її затримувати: сестра його не впізнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, і він пішов під той супровід до знайомої віддавен хвіртки. Каштан серед двору стояв незмінний, незмінний був і малинник. В густому шпориші, що ним обріс двір, стояв столик, а біля нього два старі стільці. На столику, як і в Олександри Панасівни, жовтіла миска з падалицями.
Обірвав свист і озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, і він раптом пошкодував, що не признався до неї. Покинув серед двору чемодан і перейшов по стежці до саду. Ті ж таки кілька фруктових дерев, той-таки міцний паркан від лікарень. З одного боку побачив він у паркані хвіртку — легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; біля каштана, як завжди, висів умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспівали сінешні двері.
На порозі стояла повна жінка. Вони дивилися одне на одного, і в обох раптом затремтіли вуста.
— Добрий день, мамо! — сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік. Якась далека подоба її сина вгадувалась у ньому, але це була радше тінь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впізнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ганку.
— Бачу, не впізнала мене, мамо, — сказав, неприродно розсміявшись. Хлопець. — Це я — птах перелітний!
2
Цей майже незнайомий чоловік, в якому лишилися тільки залишки колишнього її Хлопця, хвилював і дивно страшив Галю. Від нього грубо пахло потом, руки в нього були величезні, важкі й мозолясті, очі глибоко вганялись у череп — витримати його погляд треба було немалої сили; він ходив по домі залізними кроками, аж гула від того підлога. Здавалося, в їхню тиху забіч ввірвалася незнайома сила, що має розкидати й зруйнувати весь спокій їхнього існування, а з другого боку, це був таки він, її первісток, за яким вона вже й очі проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жаліла й любила його. Здобув він безцеремонну манеру висловлюватися і майже не випускав із рота люльки. Весь дім відразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галі в горлі, але вона не мала сили щось йому зауважити — було так і тоді, коли вони сиділи на кухні: вона смажила млинці, а він скупо оповідав, кушпелячи люльку, про своє життя. Від диму тютюнового й диму від сковороди повітря навколо них зовсім посиніло, хоч Галя й відчинила вікно. Зрештою, оповіла йому про своє життя і вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона відразу по тому, як подався він у світ.
— Стара виявилася поганою пророкинею, — сказала Галя. — Все торочила, що не побачу я тебе ніколи.
— Мала рацію, — сказав він, напускаючи на обличчя хмару диму. — їдучи звідси, я таки не думав повертатися.
— Хлопче! — вигукнула вражено Галя. — А про мене ти коли думав?
— Ти мала ким жити, — безцеремонне зауважив він.