Олег Ладиженський
(вірші різних років у авторському перекладі українською мовою)
З трагедії «Зоря» Томаса Бінорі, барда-вигнанця
I.
Що станеться з іменем, маючим тінь,
І з тінью, в якої з'явилось ім'я?
Можливо, народиться нова сім'я,
Де будуть стосунки чудні та прості,
І доля своє розпочне маяття
У цих безтілесних живих поняттях…
І тінь за хазяїном містом біжить,
По імені кличе: «Агов! Стережись!
Не треба!…» Але це ім'я без буття
Мені незнайоме.
II.
Я жив в тіні імен. В тіні великих
Імен, немов шляхетних прапорів.
Їх смак душа приймала, наче ліки,
Їх блиск в очах грозою майорів,
І супились зі стін суворі лики,
За хист мене лишаючи дарів.
Я вивчив імена тіней пізніше.
Ось тінь змії. Тінь ворога. Ось тінь
Кота, що переслідує тінь миші,
Ось тінь-тополя з тінью від листів.
А це пройшов тінь-день. В вечірній тиші
Чекає він тінь-ночь на самоті.
Передбачая дикий рух племен,
Вал землетрусів і загибель мира,
Не те співаю, що бажає ліра,
А імена тіней та тінь імен.
Прохання
Поклади мене, як печатку в руку,
Поклади мене, як тавро на серце,
Поклади мене, як сухар в дорогу,
Як грозу на діл, як роки на старця.
Поклади мене, бо я вже не встану,
Я навіки тут, я десь був та вийшов,
Над горою хмари від щастя стогнуть,
Під горой тополі трімтять: «Ми – ваші!»
Не довічно хмарам в грозі кричати,
Не довік тополі стояти списом,
Якщо кличу я, а мене не чути —
Поклади мене безпорадной пісней…
Балада обміну
Трьох відважних і відданих друзів я мав,
Трійцю друзів – танцюй, карасі!
Їх у долі на трьох ворогів я зміняв,
Бо три ворога кращі за всіх!
Трьох чудових красунь-наречених я мав,
Троє дівчин, і кожна з кільцем!
Їх у долі на трійцю жінок я зміняв,
А жінок – на розбите яйце.
Народив я багато дітей-діточок,
Цілий табір малих – ліч-не-ліч!
Діточок я у долі зміняв на гачок,
А гачок – це коштовная річ!
Знався з цілой юрбой я турбот і скорбот —
Ну навіщо мені це лайно?!
Я у долі зміняв їх мерзотний народ
На шинок, і жінок, і вино!
В домовині я спокою теж не знайду,
Хоч побачу тут смерть без прикрас —
Буде обмін на щастячко чи на біду,
Я і мертвий зміняю цю долю на ту,
Дам грошей, і зміняю ще раз!
Хайямки
Нас, кісток-черепів, в домовинах чортьма,
Нам не треба жалю, нас укрила пітьма, —
Ті, хто жив, хай відвідають нас на погості,
Або смерть вас відвідає ніччю сама…
Приймая вогонь, згодні ми на пітьму,
Забувши, навчилися ми усьому —
Збідніли? Збагатшали? Геть сплюндрували
Життя? І питаємо небо: «Чому?!»
Новоруський рубайят «Пацан Хайям»
– Пацани, я стирчу! Ми фільтруєм базар,
Нас не ловлять менти і не косить шиза,
Але зверхній бугор – кілер та відморозок!
Я отримав маляву – у нього крейза!
– По панятіям треба нам жити, братан,
Я – тобі, ти – мені, та й ми квити, братан!
Якщо доля обох розведе на мизинцях,
То ми долю зумієм згубити, братан!
І до тебе, пацан, знали ми пацанов,
Будем знати і після! Таке ось кино —
Кожен з нас відповість за свою розпальцовку,
І відвалить з юрбою друзяк-паханов…
Я відкинувся з зони – й одразу в кабак.
Є у мене резони прийти у кабак —
Я не в змозі напитись у бібліотеці!
Ось проп'ю я кальсони й залишу кабак…
Епітафія на могилі хвилософа
Де я лежу, там міг лежати ти,
Від кладовища людям не втекти,
Тоді навіщо нам тягнути вік? —
Лягай негайно, як я ліг торік.
Нічні цикади
Вони бились день,
Вони бились ніч —
Полягли усі,
Та не в тому річ…
Стережись, рибонько,
Не ходи, де глибонько,
Бо не спить рибалка,
Тебе любить палко…
Не гомін за стінами,
Не тіні за спинами —
То вдача біжить поза тинами…
Всяк у клуні чаклунить,
Чари мажить та смажить,
А як дійде до справи —
Шурх у кущі та трави…
Ворожили ворожбити:
«Будеш, хлопець, з рожей битой!» —
Лихоманка моя вдача,
Чим же я тобі віддячу?
Ось би взяти людинку
Та за кожну частинку,
І спитати у ней: «Як діла?»
Минулу тінь у згадці схороню —
Пришити хочу к завтрашньому дню…
Життя у мага – свято днів:
То він в лайні, то на війні,
Чого і вам бажаєм…
У ворожім стані
Я у битві тану —
Ляжу край дороги
І ніяк не встану!
Я спитав чаклуна:
Що ж у людства здавна
На здоровий на глузд
Завелика ціна?
Гей, волоцюго, бий з плеча,
Марнуй слова! —
Але все ближче хижий час,
І – прощавай…
Степ та степ в ночі,
Битий шлях лежить,
Там у далечінь
Кітоврас біжить…
Ой, із серця ран
Я зроблю таран
І як жахну в небесний паркан…
Хоч цар, хоч хлоп,
Ми кажем: «Гоп!»,
Але стрибає інший, щоб
Ми вірили йому…
Кричали півні усю ніч,
Щоб схід гарячим став, як піч,
Й світанок віпік нам…
Звелів геені моцний маг:
«Віддай-но демона, пітьма!»
Та демонів чортьма…
Кажи, що хочеш, любий мій,
Хоч сам цих слів не розумій –
Народ тобі повірить…
У натовпі – усі самотні.
Жетон метро – ключ до прояснення.
Я їду вниз.
Цапи!
З рогами!
Покину світ.
Тишком повзи, п'яницю,
По сходинкам, темним від бруду,