«Уже, мабуть, і друга година минула», – перебиває хто-небудь.
А Деригуз мов не чує, сидить, ручки на пузі зложивши, та під пісню хилитається. Потім одкриє одне око, зизом гляне на свою «цибулю» і знову хитається. А ми страждаємо і знову співаємо. Деригуз підспівує тоненько, як козеня, і сльозу пускає. Плаче, стерво, і нас на сльозу збиває. По вікнах дощ ляпотить, у казармі болото, а на душі ще більше.
«Доки ж ти мучитимеш православних? – Був у нас один такий розстрига-піп, Северином звали. – Доки, питає, – дражнитимеш?»
«А чого ж ви, – каже, – не підходите?»
Шахтар знає, що Деригуз у борг тепер уже не дасть, і цідить поволі, щоб довше поласувати. Вип'є і мовчки лягає на голий піл. А Северинові й цього мало.
«От взяти, – каже, – приміром, шнур, що до випалу динаміту, і ломаку, так, по-моєму, шнур дошкульніший, ніж ломака».
А ми вже здогадуємось, для чого це говориться.
«Ломака дошкульніше б'є!» – кричимо.
«Ні, шнур!»
«Ломака!»
«Шнур!»
Деригуз і собі встряє:
«Ломака!» – кричить.
А Северин уже встає:
«Давайте перевіримо. Я згоден!»
Дурно ж ніхто не захоче підставляти боки. Деригуз обом по шкалику горілки. Тепер вже нічого більше не зостається, як тільки спати, а потім знову в мокрий вибій, і так аж до нової получки. А захоче шахтар перейти на іншу шахту, так йому ні в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влітку, то хоч лопухом прикриється, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробігти, тоді такий шахтар збирає, де тільки знайде, лахміття, рогожу, бабські подрані спідниці, підперізується перевеслом із соломи і летить. А Северинові довелося летіти, так і лахміття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так і помандрував світ заочі. А ти, Задоя паршива, тоді, мабуть, на пшеничних паляничках ріс, мої ґрунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.
Гордій Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидів уже не Задоя, а Деригуз Оксентій Петрович і хитро підморгував маленькими, ніби осокою прорізаними, очицями. Байда з огидою, як павука, скинув його з ліжка. Деригуз упав накарачки, заліз у темний куток й звідти почав скімлити, аж доки не загув на всю хату.
Гордій Байда кліпнув очима.
У хаті все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрісканими від жаги губами хропів у кутку. Над ним стояла, підперши долонею щоку, мати і скрушно хитала головою:
– І сьогодні, мабуть, не піде на роботу. Може, хоч тебе слухатиме; мене – й вухом не веде.
Гордій Байда штовхнув його ногою:
– Ану вставай, гуляко!
Ілько щось буркнув і повернувся до стіни.
– Гудок уже був, чуєш!
– Нехай собі гуде, а я не піду.
– Чому?
– Не піду.
– Ільку!
– Одв'яжіться. Сказав не піду – і не піду!
– Може, в нього голова болить, – вставила Харита, готова вже захищати його від батька. – Болить голова, синку?
– Не ваше діло!
Гордій Байда засопів, як над важкою грудою вугілля. Ще б хвилина – і він розчавив би його кулаком. Мати сполошилась:
– Це він спросоння. Ти не турбуйся, він піде.
– Щоб ти мені його вирядила на роботу, – під давно не голеною шпакуватою бородою важко ходили сірі жовна. – Розпаскудила хлопця!
Насупивши брови, Гордій Байда надів шапку і, за звичкою знявши з стіни обушок, пішов з хати.
– Хоч би ж хліба вкусив…
Байда навіть не оглянувся. Напосідлива думка за всяку ціну стати знову на роботу підганяла його на шахту.
Гора породи, ховаючи в тумані голову з тьмяним вогником на лобі, пломеніла зеленкуватими і жовтими язиками і курилася димом. На копрі ворожили шпицями шківи, а з паровичні вихоплювались білі клубки пари й обволікали чорні будівлі. У світлі електричних лампочок то з'являлися, то зникали похнюплені постаті шахтарів. Гордій Байда заздро стежив, як вони заходили до лампової, збиралися купками, йшли до кліті. Їхні лампочки в сивому тумані миготіли, мов світлячки в лісі. Звиклим вухом він ловив сигнали, брязкання залізних дверець і навіть крізь товсті стіни бачив, як вагончики з брязкотом вистрибували на плити й гриміли по естакаді. Байда п'ятнадцять років щоденно топтав ці плити, вдихав густий цигарковий дим, штовхався поміж обдертих, замурзаних, завжди готових на гостре слово своїх товаришів. Шахта забрала у нього молодість, мокрі вибої виссали з нього силу. Він не раз проклинав свою безталанну долю, а от зараз, коли його силою вихопили з цього чорного казана, наповненого людським клекотом, Байді тепер усе тут стало дорогим і привабливим. «Ти ще не здумай мені швендяти по шахті!» Почуття образи стискало йому серце. «Сивокіз мені заборонятиме ходити на шахту. Тебе треба гнати брудною мітлою, а не мене! Я до себе йду, на свою шахту!» І Байда, що надумав за ніч піти просто на восьмий номер попитати там роботи, круто повернув до воріт своєї шахти. «Оце я й вийшов на роботу, пане Сивокіз, тільки не радійте: робочий шпиком для вас не стане. Катюги, на чому хочуть триматися! А роботу ще знайдемо, не тільки світу, що в вікні».
Сердитий і грізний, ладний розвалити голову першому, хто б заступив йому дорогу, Байда зайшов на подвір'я.
Довкола, в сірій імлі, валялися заржавілі вагончики, залізні труби, купи битої цегли, затоптані в багно шматки линви. Раніше вони наганяли на нього нудьгу, тепер же вбирали очі, як щось дороге і звикле, без чого й життя ставало немислиме.
Побачивши Байду, шахтарі спочатку зиркали на вартового, що куняв біля контори, потім з іскорками цікавості в очах і з посмішкою на чорних губах підходили до нього й замашисто тиснули йому руку:
– Байда! Повернувся! Ну що там?
– Скоро прийдуть наші?
– А то вже терпіти не можна!
У голодних очах тремтіла надія, що, може, хоч він, Байда, скаже нарешті, доки ж їм ходити в ярмі з гетьманськими й німецькими занозами.
Гордій Байда розхвилювався. Вперше за все життя йому доводилось не слухати інших, а самому говорити про політику. І не тільки говорити, а й повчати людей. Він розумів, що не Семен Сухий, а партія доручила йому вести агітацію. Пригадуючи, що і як говорив у в'язниці Троян, затинаючись і червоніючи, як школяр, почав:
– От пишуть про Червону армію в газеті. – Він дістав з кишені вже потерту газетку, відкашлявся й почав з Архангельська.
Коло шахтарів збільшувалося. Щоб не пропустити жодного слова, шахтарі душили в долонях кашель, який рвав їм груди.
– А взяти не можуть, – продовжував Байда, вищий за всіх на цілу голову. – Не можуть, в народі сила прокинулась. Усі заводи вийшли битися з гідрою контрреволюції.
– Ото й нам би треба.
– Звісно, під лежачий камінь і вода не біжить.
Із грудей у шахтарів з шумом виривається зітхання.
– Якби в нас менше було шкурників. А то як що – «мовчи та лиш». Максим Мостовий уже казав: «Морочать вас вариводи, а ви й вуха розвісили».
– Бо Мостовий правильну лінію веде – більшовицьку! Я там у тюрмі наслухався, надивився: меншовикові де тепло, там і він. На язик широкий, а як до діла, так і хвіст набік. Точнісінько, як наш Пантелеймон Петрович. А ще були там, що за землю й волю. Есери називаються. Все їм ставок та млинок сниться, а об робочого бояться руки закаляти. А що вже на більшовиків сичать, так більше нікуди. Ні, правильнішої за більшовицьку партію нема – до біса панів! Заводи робітникам, землю селянам, а хто не робить, той не їсть! Погана, скажете, програма?
Крізь туге коло продерся Семен Сухий і довго тиснув Байді руку:
– Отак би й давно, Гордію. Найматись прийшов?
– Хіба такого приймуть! – сказав шахтар, із захопленням дивлячись на Байду. – Вони бояться більшовиків, як вогню.
Від цих слів Байда враз виріс у власних очах і вже з погордою сказав:
– Стану я їх, буржуїв, просити. Прийдуть більшовики – роботи усім тоді вистачить!
Від контори котився Задоя. Гордій Байда вийшов із кола.
– Ти ж навідуйся до нас, – говорили шахтарі. – Може, дещо почуєш. Правда – вона як джерельна вода.