Всего за 169 руб. Купить полную версию
Двері так само безшумно зачинилися за нами. Зі зворотного боку їх ховав гобелен: повз руїни, що то тут, то там підіймалися з-під піску, ішов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні.
Я пригледілась:
– Гарольде! Це ж Оберон! Це ми, Королівство в дорозі, так?
– Зачекай, будь ласка…
Гарольд перевірив, чи щільно зачинилися двері. Я роззирнулася уважніше. Ми стояли в коридорі – довгому, широкому, вигнутому, наче лук. На увігнутій стіні горіли сонячним сяйвом вітражні вікна. Стіна, з якої ми вийшли, була завішана гобеленами, я б чимало віддала, щоб роздивитися їх уважніше!
– Це галерея історії, – Гарольд говорив упівголоса. – Сто вишивальниць трудились сто тижнів. Тільки зараз зовсім немає часу.
– Ну, будь ла-аска, хоч хви-илиночку…
– Послухай, король не знає, що ти тут. Я не хочу, щоб він нас схопив, як змовників. Мені потрібно його підготувати. Ходімо!
Він потягнув мене за руку – коридором ліворуч, потім угору гвинтовими сходами, та так швидко, що у мене запаморочилось у голові. Внутрішня обстановка палацу зливалась у яскраву стрічку картин, скульптур, розкішних тканин, ліпних і кованих прикрас, але скільки б я не крутила головою навсібіч – нічого як слід не могла роздивитися.
Нарешті Гарольд заштовхнув мене в маленьку кімнатку з єдиним, щільно завішеним вікном.
– Зачекай тут. Розвідаю, який настрій у короля. Останнім часом він чомусь часто гнівається…
І він вийшов.
Я огляділась – у кімнатці не було меблів. Двоє дверей – одні навпроти інших – нещільно зачинялися. Я виглянула з-за одних – довгий коридор, тиша. З-за других – сходи, тиша, пахне димом і трояндовою олією. А замок же, мабуть, великий, підеш гуляти – напевне заблукаєш…
Цікаво, де всі? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милість комендант? Чи в них обідня перерва?
Я підійшла до вікна. Тихцем розсунула парчеві штори; кольорова сонячна смужка лягла мені на обличчя. Я знайшла серед вітражних скелець одне – найпрозоріше і, примружившись, подивилась крізь нього.
Піді мною лежало залите сонцем місто (трішки жовтеньке, бо я дивилася крізь блідо-жовте скло). Черепичні дахи, димарі та флюгери, дерева, вулиці, площі, статуї, мости і над усім цим, як ялинкова прикраса, – срібний купол у формі краплі. Цікаво, що це – храм? Чи палац якогось місцевого багатія?
Я наблизила обличчя до скла і підвелась навшпиньки. Місто видавалося величезним, воно простяглося до самого моря, і я, скільки б не витягувала шию, не могла розгледіти його уповні. Скільки ж там живе люду?
Коли Королівство прийшло сюди – нас було десь зі сто, не більше. Але в перший же день будівництва з’явилися нові люди – сказали, що шукають роботу…
Оберон завжди стверджував, що Королівство, щойно вкоренившись на новому місці, тут же притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до ночі зводити стіни, кувати залізо, будувати, майструвати, займатися торгівлею! Але одна річ – знати, і зовсім інша – побачити це місто на місці колишньої пустки!
Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звідкілясь, принаджена сонячним світлом, виповзла муха і стала битися об вітраж, і тоді я спохопилась: де ж Гарольд! Де Оберон?
Я зрозуміла, що можу зустрітися з королем із хвилини на хвилину, – і раптом захвилювалась. У мене з його величністю складні стосунки: з одного боку – він мені як батько (тут Гарольд має рацію). З другого – я його трішечки боюсь… Не тому, звичайно, що він уміє вбивати поглядом (а він уміє), а тому, що мені страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже траплялося…
Є тут якесь дзеркало?
Я обережно опустила штору на місце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я різко відступила від вікна – і врізалася, ну просто-таки налетіла на людину, що тихо стояла у мене за спиною. Від несподіванки злякалась. Відсахнулася. Наїжачилась – і тут злякалась аж до мурашок по спині…
– Ваша ве…
Він анітрохи не постарів. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно підстриженій бороді. Ні однієї нової зморщечки на чолі й щоках.
– Доброго дня… ваша величносте!
У волоссі короля виблискував золотий обруч. У поході Оберон не носив корону. Але тепер – інша річ: тепер він живе у замку і править великою країною! І хоч одягнутий він був по-королівськи, горностаєва мантія на його плечах не вражала зайвою пишнотою і не здавалася карнавальним костюмом.
Він мовчав і розглядав мене якось відсторонено, ніби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля – припхалася без дозволу… Без виклику! Ні з того ні з сього, з якихось своїх міркувань, самовільно й самоправно, як зазначив Гарольд…
А де, до речі, Гарольд? Що ж мені тепер – самій віддуватися перед його величністю?
Минали хвилини, а Оберон мовчав. Навіть не відповів на вітання.
– Я… невчасно? – запитала я якось жалібно.
– Ти виросла… – сказав він задумливо.
– Так, – зізналася я після короткої паузи. – Аж на вісім сантиметрів…
* * *
У новому королівському кабінеті не було особливої пишноти, але кожна річ, якщо придивитися, була чудовою і дуже зручною. Дерев’яні крісла (гладеньке, тепле, чисто відшліфоване дерево!), великий стіл (купи паперів і сувоїв), ослони, завалені картатими шкурами в клітинку (що воно за звірі – в клітинку?), затишний камін, а посередині кімнати – тринога зі звичайною чорною дошкою, схожа на шкільну. І на цій дошці (я мигцем побачила) якесь креслення. Паровий млин, чи що?
Вікна маленької зали виходили на три сторони світу так, що видно було одразу і гори, й море, і місто, і ліс.
– Ти голодна?
– Ні…
– А якщо подумати?
– Я пити хочу, – зізналася я.
– Морсу?
– Невже є?
– У короля є все, – відповів він вагомо. – Сідай, де подобається.
Я присіла на краєчок дерев’яного крісла. Провела рукою по підлокітнику. Похнюпилась.
– Що ти мостишся, наче чужа?
Я подивилася на нього – і раптом сльози бризнули потоком…
Сама не знаю, чому. Сльози текли з очей, як у клоуна в цирку – струмками, ніби з піпетки. Я стільки днів мріяла про цю зустріч, і от вона відбулася. Але все якось не так. У них тут шість років минуло – шість років Оберон про мене й не згадував… Навіщо я приперлася – похвалитися, що підросла?! Подумаєш, плюс вісім сантиметрів…
Оберон, немов і не завваживши моїх сліз, простягнув мені кухоль; я стала пити, сльози капали в солодкий ягідний морс.
– Мені здається, ти надто суворо повелася із цим хлопцем.
– З як… яким?
– З Максом. Максимом тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться – треба вибачати йому дурощі. Хоча б іноді.
Я підвела очі:
– То ви…
– Тільки не подумай, що я за тобою повсякчас стежив. Ні. Тільки іноді – дуже рідко. Я мав переконатися, що з тобою все гаразд, нічого поганого не трапилось, усе, як завжди…
– Як завжди… – гірко пробурмотіла я, рукавом витираючи шмарклі.
– Ми сумували за тобою, магу дороги… – м’яко сказав Оберон. – Я радий тебе бачити. І даремно Гарольд…
З того боку дверей залунав короткий умовний стукіт. Гарольд… Про вовка помовка, а той і в хату – блідий і дуже засмучений.
– Ваша величносте… Ліно!
– Заходь, – Оберон поманив його пальцем.
– Я шукав вашу величність у залі для нарад…
– Будь ласка, вчися приховувати свої почуття, бо у тебе все на обличчі написано. Не дуже пристойно для людини, яка претендує на владу.
– Я ні на що не претендую… – Гарольд насупився ще дужче. – Я хотів повідомити вашу величність, що привів молодшого мага дороги.
– Уже помітив… – Оберон посміхнувся.
Я дивилася в кухоль із залишками морсу. (Мені не хотілося, щоб старший маг побачив мене заплаканою.)
– Гарольде, знаєш, що? – Оберон раптом усміхнувся, наче в голову йому щойно стрельнула чудова думка. – Чому б тобі не провідати дружину й сина? Просто зараз, га?
Я переконалася в правдивості слів короля: у Гарольда справді на обличчі відбивалися усі думки. Він розцвів, але відразу ж і засоромився своєї радості. Суворо звів брови, але губи все одно розповзалися в усмішці. (Доросла ж людина, подумала я докірливо. Утім, зараз він здавався таким, як і раніше. Моїм старшим братом.)