– Ти хочеш сказати, що він і не збирався зі мною одружуватись?
– Я нічого не хочу сказати, бо не знаю. Це ти в нього колись спитаєш.
– Не спитаю.
– Як хочеш… – Він нарешті всміхнувся. – Я добре пам’ятаю, це твій будинок.
– Так, мій.
Я вже майже зачинила дверцята його авто, аж раптом запитання само зірвалося мені з уст:
– Як мислиш, що я маю робити з ділянкою і залитим фундаментом?
– Ділянка записана на тебе?
– Умгу.
– Тоді залиш собі. Як компенсацію. – Він іще раз усміхнувся і підморгнув мені.
Мені хотілося ревіти, але було нестерпно залишатися на самоті. До Ірки не поїду, бо в неї двоє дітей, яких по черзі потрібно годувати і вкладати спати, годувати і вкладати спати, і так по колу – голова обертом іде. До Ростика, мого давнього друга зі студентських років, іти не хочеться, та його може й не бути вдома. Ноги самі понесли до Мілі Семенівни з другого поверху.
Їй близько вісімдесяти, і вона, скільки себе пам’ятаю, жила сама. Я й не знаю, чи було колись інакше.
– А, це ти? Заходь, заходь. – Поправляє дешеві, з прозорої пластмаси окуляри. – Я якраз намагаюсь горіхів до пляцка налущити. От і допоможеш.
Я ледве стримую сльози. Шморгаю носом, навпомацки, бо у вузькому коридорі темно, шукаю паперову серветку.
– Він того не вартий.
Я перестаю шморгати і застигаю, мов укопана.
– Жоден чоловік не вартий сліз. Повір мені, старій.
Хочеться, ой як хочеться їй повірити, але не вдається.
– Ви впевнені? – з надією перепитую я.
– Впевнена, аякже. Твій не ліпший. Правда ж, не ліпший? – до мене.
– Ні, – погоджуюся я. – У нього дружина і двійко малих дітей, – випалюю на одному подиху, бо якщо затнусь, то не зумію продовжити. Соромно.
– Отакої. Мушу сісти.
Старенька поволеньки обережно вмощується на табуретці біля кухонного столу, на якому місила тісто і вкладала його до бритванки. Механічним рухом тильним боком долоні відсуває від себе залишки борошна, так само механічно струшує, потираючи руки одна об одну. Такі звичні і заспокійливі жести. Цих кілька хвилин цілковитої тиші повертають її до тями.
– Двійко дітей, кажеш, – раптом якось дуже тихо, наче про себе, повторює за мною: – Двійко дітей… – вмовкає.
– Горіхи сюди складати? – киваю на порожню мисочку.
Жінка стріпнула головою, що була запнута хустиною, наче хотіла відігнати від себе якийсь спомин. Але за мить уже погодилася сама із собою.
– Хай. Нікому не розповідала, а тобі розповім. Іноді історії все життя мовчать – чекають свого слухача. Мабуть, ця історія твоя, раз я її так несподівано згадала. Мій брат одружився з дуже красивою жінкою. Усі, хто його знав, казали, що вона не для нього, що йому її не втримати, але він був упертим і закоханим. Робив для неї все, що міг. Дбав про неї, любив понад усе. Вона ж дозволяла себе любити. Багато жінок заздрили їй: мала чоловіка, котрий сам, власноручно підніс її на п’єдестал і вклонявся.
Усе було начебто нічого, поки не померла наша мати. Степан мав особливий із матір’ю зв’язок. Ніяк не вмів змиритися з тим, що вона відійшла в інший, кращий світ. За клопотами з похованням не міг як слід попрощатися з померлою, не міг усвідомити, що її більше нема поруч, що ми вже не зберемося всією сім’єю навколо її гостинного і завжди багатого на наїдки столу. Не міг, як усі, прийти до неї на могилу.
Одного дня зустрів свою колишню співробітницю. Слово за слово, розповів їй про свою втрату. А що в жінки недавно помер батько, то вона добре розуміла засмученого чоловіка.
– Степане, мусиш до неї піти. Мусиш, – казала.
– Я намагаюсь, але в мене не виходить. Ноги не несуть, – виправдовувався він.
– Степане, ти повинен. Ти мусиш її відпустити. Померлих потрібно відпускати. Їй там краще, повір… – Взяла його за руку.
Отак за руку, як малого хлопчиська, завела на цвинтар, підвела до могили. Стояла осторонь доти, доки плакав, доки прощався з матір’ю, доки звів до неба чистий вдячний погляд втомленого чоловіка.
Саме тоді, коли стояв біля могили матері, раптом прийшла до нього думка: «Чому не дружина, чому не та, яку звів на п’єдестал, яку обожнював, пестив, любив? Чому вона, якій поклав до ніг своє кохання, не привела до матері і не допомогла попрощатися з нею?» Знав, що не має права звинувачувати, просити, вимагати, але ця думка більше не полишала його.
Довго не міг наважитися на цей крок. Немолоді обоє, довге життя позаду. І хто його знає, що там попереду. Та все-таки зумів. З дружиною розлучився, залишив їй помешкання і пішов жити до тієї, що в скрутну мить була поруч.
Навколо всі дивувалися. Як таке могло статися? Така сильна, всеосяжна любов, такий вірний, надійний чоловік – і покинув. Та ще й до кого пішов? Не до молодої, а до так само в літах, як він. Без особливої краси, зваб, статків…
За кілька років помер батько колишньої дружини, і несподівано для всіх на похорон приїхала нікому не відома жінка, майже вдвічі старша від Галини – так звали нашу першу невістку. Представилася її сестрою. По батькові. Усім мову відняло. Як таке може бути?
Ось тоді ця жінка скрупульозно, рік за роком описала своє життя. Говорила про війну, про злидні, біду, розпач, про струджену і посоловілу від натуги матір, яка своїх чотирьох діток намагалася спершу прогодувати, далі звести на ноги, дати хоч якусь освіту. Розповіла й про батька, що подався до міста на заробітки, але якого так більше й не бачили. Не вернувся. І гроші слати перестав. Кілька років тому жінка про нього довідалася, бо хтось із села його упізнав, але не наважувалася приїхати. Оце зібралася та якраз на похорон потрапила.
Мій брат учепився в колишню тещу: «Як ви так могли вчинити? Як?» Та спочатку пручалася, відкараскувалася, казала, що нічого про ту жінку та чотирьох дітей не знала. Згодом не витримала Степанового натиску і виплюнула йому просто в обличчя: «Дитя я його під серцем носила, в тяжі була, розумієш чи ні?»
Чи зрозумів тоді Степан, чи ні, але полишив жінку сам на сам із важкими думками. Не раз я по тому думала, чи не через те такий хороший чоловік від Галі пішов, що мати її колись із одруженим зійшлася, – закінчила розповідь Міля Семенівна і втерла непрохану сльозу.
Я намагалася не думати про Остапа. Але іноді таки згадувала його, коли остаточно заплутувалася у здогадах, що тримає мене поруч із Павлом. Як я міркувала, на що розраховувала? Мабуть, на те, що Павла я все-таки знаю і сюрпризів більше не буде.
– Ходи сюди, люба. – Павло розлігся на великому двоспальному ліжку, за яке доплатив на рецепції п’ять доларів. Понад усе любив комфорт і вигоди.
Я не мала ні найменшого бажання тулитися, тим паче кохатися з ним. З моменту, як він продиктував мені назву мазі від синців, минуло не більше п’яти годин. Він телефонував дружині. Бо кому міг подзвонити о такій порі, не маючи жодних душевних мук? Тільки їй. Вона лікарка і до того ж розумна жінка, якщо він знає, що може телефонувати о будь-якій порі дня і ночі.
– Ходи, я так скучив за тобою… – награно, аби розвеселити мене. – Ходи, торкнись, сама відчуєш, яка велика у мене скука.
Так, усе покинула й побігла. Чому чоловіки все вирішують за жінок? Вважають, що коли в нас немає однозначного показника наявності бажання, то ми можемо займатися сексом коли, де і з ким завгодно. «А що, – не раз доводилося мені чути, – що тут такого: розкинула собі ноги, лежиш, нічого не робиш і отримуєш задоволення». А ти сам спробуй, коли ти без доброго слова, ніжних пестощів затиснутий, наче грудка пересохлої землі, коли з тебе ні росинки, коли чужа, збурена тваринним інстинктом плоть силоміць проривається крізь твою душу, розкинути ноги, нічого не робити й отримати задоволення. Ех, що там говорити…
– Кохана… – Павло уже поруч зі мною і тягне-веде мене до лазнички.