Минуло кільканадцять секунд, але ніхто з них і слова не промовив. Нарешті Стретмор відкинувся на спинку крісла, і Сюзанна почула, як його дихання поволі повернулося до норми. А коли він нарешті заговорив, його голос звучав стримано й зловісно-спокійно.
– На жаль, – мовив він тихо, – виявилося, що директор перебуває в Південній Америці, де зустрічається з президентом Колумбії. Через те, що звідти він не зможе мені допомогти абсолютно нічим, я мав на вибір два варіанти: прохати його перервати візит і негайно повертатися або впоратися з кризою самотужки. – Запала довга тиша. Нарешті Стретмор підвів очі і стомлено поглянув на Сюзанну. Вираз його обличчя відразу ж пом’якшав. – Вибачте, Сюзанно. Я дуже втомився. Те, що тепер відбувається, – це кошмар, який став реальністю. Розумію, що ви злоститеся на мене через Девіда. Я не хотів, щоб ви дізналися про це в такий спосіб. Я гадав, що ви вже знаєте.
Почуття провини хвилею накотилося на Сюзанну.
– Я неадекватно відреагувала. Вибачте. Девід – це дійсно гарний вибір.
Стретмор відсторонено кивнув.
– Він повернеться сьогодні ввечері.
Сюзанна намагалася збагнути, що довелося пережити командиру: стрес, пов’язаний із моніторингом роботи «Транскоду», нескінченні чергування та зустрічі. Подейкували, що дружина, з якою він прожив тридцять років, збиралася покинути його. А на довершення – «Цифрова фортеця», найбільша загроза розвідувальній діяльності АНБ за всю його історію. І з усім цим бідоласі Стретмору доводилося справлятися самому. Не дивно, що він мав такий вигляд, що ось-ось зламається.
– Зважаючи на обставини, – мовила Сюзанна, – гадаю, що вам таки слід зателефонувати директору.
Стретмор похитав головою, і краплина поту, зірвавшись із його чола, впала на стіл.
– Я не збираюся ставити під загрозу безпеку директора або наражатися на витік інформації, розповідаючи йому по телефону про серйозну кризу, стосовно якої він наразі безсилий.
Сюзанна знала, що шеф має рацію. Навіть у такі моменти Стретмор зберігав ясність мислення.
– А ви не думали про те, щоб зателефонувати президенту?
– Так, думав, – кивнув начальник. – Але вирішив цього не робити.
«Авжеж», – подумала Сюзанна. Вищі керівники АНБ мали право врегульовувати критичні ситуації в розвідувальній сфері самостійно, не ставлячи до відома представників виконавчої влади. АНБ було єдиною розвідувальною організацією Сполучених Штатів, яка мала абсолютний імунітет від будь-якої підзвітності федеральним властям. І Стретмор досить часто цим правом користувався, бо волів творити свої розвідувальні чудеса на самоті.
– Командире, – заперечила вона. – Теперішня ситуація – надто складна й серйозна, щоб врегулювати її самотужки. Вам треба ще когось ввести в курс справи.
– Сюзанно, «Цифрова фортеця» таїть у собі серйозні потенційні наслідки для майбутнього нашої організації. Я не збираюся втаємничувати президента в обхід директора. Маємо кризу, і я нею займаюся. – Він задумливо окинув її поглядом. – Бо саме я є заступником директора з оперативного управління. І ніхто інший. – На його обличчі поволі розповзлася зморена усмішка. – І до того ж я не сам. У моїй команді – Сюзанна Флетчер.
У цю мить Сюзанна збагнула, за що так поважала Тревора Стретмора. Десять років, попри всі перешкоди, він завжди був для неї прикладом. Наполегливим. Непохитним. Саме його відданість викликáла в неї захват: непорушна вірність своїм принципам, своїй країні та своїм ідеалам. Що б не сталося, командир Тревор Стретмор завжди буде для неї маяком у бурхливому світі неймовірно важких рішень.
– Ви ж у моїй команді? – спитав Стретмор.
Сюзанна всміхнулася.
– Так, сер. У вашій. На сто відсотків.
– От і добре. А тепер повернімося до роботи, гаразд?
Розділ 12
Девіду Бекеру доводилося раніше бувати на похороні й бачити мерців, але в цьому померлому щось надзвичайно нервувало. То не був бездоганно причепурений труп у труні з шовковою оббивкою. Це було оголене тіло, безцеремонно полишене на алюмінієвому столі. Його очі ще не набули характерного погляду – мертвого й порожнього. Натомість вони, закочені, витріщалися в стелю, назавжди завмерши стоп-кадром страху й жалю.
– ¿Dónde están sus efectos? – швидко спитав Бекер кастильським діалектом іспанської. – А де його манатки?
– Allí, – відповів лейтенант із жовтими прокуреними зубами. І показав на стойку, де лежав одяг та решта особистих речей.
– ¿Es todo? Це все?
– Sí.
Бекер попросив принести йому картонну коробку, і лейтенант поквапився на пошуки.
Був суботній вечір, й офіційно севільський морг не працював. Тому молодий лейтенант впустив Бекера лише за прямим наказом начальника севільської поліції: схоже, приїжджий американець мав впливових друзів.
Бекер окинув поглядом купу одежі. В один із черевиків запхнули гаманець, паспорт та окуляри. Поруч лежала невеличка торбина, яку поліція принесла з готельного номера. Інструкції, що їх дали Бекеру, були прості: нічого не чіпати. Нічого не читати. Просто все це забрати й привезти. Усе. І нічого не забути.
Бекер оглянув речі й насупився. «Навіщо АНБ увесь цей мотлох?»
Повернувся лейтенант із невеликою коробкою, і Бекер почав складати в неї речі Танкадо.
Поліцейський штрикнув мерця в ногу.
– ¿Quien es? Хто це?
– Гадки не маю.
– Схожий на китайця.
«На японця», – подумав Бекер.
– Бідолашний вилупок. Помер від серцевого нападу, еге ж?
Бекер байдуже кивнув.
– Мені сказали, що так.
Лейтенант зітхнув і співчутливо похитав головою.
– Севільське сонце часто буває жорстоким і підступним. Будьте завтра обережні.
– Дякую, – відповів Бекер. – Але я вже повертаюся додому.
Офіцер здивовано глянув на нього.
– Але ж ви щойно прибули!
– Знаю, однак тому, хто оплатив мою поїздку, потрібні саме особисті речі померлого.
Лейтенант образився так, як може образитися лише іспанець.
– Ви хочете сказати, що не збираєтеся подивитися Севілью?
– Я бував тут кілька років тому. Прекрасне місто. Мені б хотілося залишитися, але я не можу.
– Значить, ви бачили Гіральду?
Бекер кивнув. Узагалі-то він ніколи не видирався на цей древній мавританський мінарет, але бачити – бачив.
– А як вам Алькасар?
Бекер знову кивнув, пригадавши той вечір, коли він слухав гру гітариста Пако де Лусія в атріумі цієї середньовічної фортеці. То було фламенко під зорями. Пригадав – і пошкодував, що не зустрів Сюзанну ще тоді, у той романтичний час.
– Ну, і звісно – Христофор Колумб, – аж запишався лейтенант. – Він похований у нашому соборі.
Бекер здивовано підвів очі.
– Невже? А я гадав, що він похований у Домініканській Республіці.
– Дідька лисого! Хто поширює ці чутки? Тіло Колумба покоїться тут, в Іспанії! Ви ж училися в школі, маєте знати.
Бекер стенув плечима.
– Мабуть, того дня я пропустив уроки.
– Іспанська церква дуже пишається тим, що має мощі цього видатного чоловіка.
Іспанська церква. Бекер знав, що в Іспанії існує лише одна церква – римсько-католицька. І католицтво цієї країни було навіть впливовішим за Ватикан.
– Звісно, ми не маємо всього тіла Христофора Колумба, – додав лейтенант. – Solo el escroto.
Бекер припинив пакувати речі і з подивом витріщився на лейтенанта.
– Solo el escroto? – Він ледь стримав усмішку. – Лише його калитка?
Офіцер гордо кивнув.
– Так. Коли церква отримує у своє розпорядження тіло великої людини, вона канонізує її й розподіляє мощі по різних соборах, щоб кожен міг милуватися їхньою красою.
– Й у вашому соборі зберігається… – Бекер ледь стримався, щоб не розреготатися.
– Так-так! Це надзвичайно важлива частина людського тіла! – запевнив лейтенант. – Це вам не якесь там ребро чи палець руки – як в отих церквах у Галіції. Ви б залишилися та й самі подивилися.
Бекер ввічливо кивнув.
– Може, і заскочу, коли їхатиму з міста.