Браун Дэн - Янголи і демони

Присвячую Блайт

Любий читачу

Дякую за те, що завдяки тобі «Код да Вінчі» став таким гучним бестселером. Книжка, яку ти тримаєш у руках, – це передісторія «Коду да Вінчі». У ній описані пригоди Роберта Ленґдона у Ватикані, що трапилися за рік до його доленосних відвідин Лувру.

У романі «Янголи і демони» я вперше створив образ Роберта Ленґдона з його невинною пристрастю до мистецтва, символів, кодів, таємних товариств і сірої зони між добром і злом. Сподіваюся, загадки в «Янголах і демонах» будуть для тебе такими ж захопливими, як приховані коди в картинах да Вінчі. Крім мистецтва, у цій книжці на тебе чекають численні головоломки, маловідомі історичні факти, сенсації й несподівані повороти сюжету.

Щиро надіюсь, що ти читатимеш мій перший роман про Роберта Ленґдона з такою ж насолодою, з якою я його писав.

З найтеплішими побажаннями

Довідка

У найбільшій у світі науково-дослідній установі – Швейцарському центрі ядерних досліджень (ЦЕРН1) – недавно було створено перші частинки антиматерії. Антиматерія ідентична з матерією за винятком того, що складається з частинок, чиї електричні заряди протилежні зарядам частинок звичайної матерії.

Антиматерія – найпотужніше з усіх відомих людині джерел енергії. Вона вивільняє енергію зі стовідсотковою ефективністю (коефіцієнт корисної дії ядерного поділу – півтора відсотка). Антиматерія не забруднює й не опромінює довкілля, і лише кілька грамів її могли б живити енергією місто Нью-Йорк цілу добу.

Проте є одне «але»…

Антиматерія дуже нестабільна. Вона вибухає від контакту з чим завгодно… навіть із повітрям. Один грам антиматерії містить стільки ж енергії, скільки й двадцятикілотонна атомна бомба – така, яку скинули на Хіросіму.

Донедавна антиматерію створювали тільки в дуже малих кількостях (по кілька атомів одночасно). Однак із новим сповільнювачем антипротонів ЦЕРН зробив якісний прорив у цій сфері – новий пристрій обіцяє продукувати антиматерію у значно більших обсягах.

Тривожить одне: невідомо, чи ця надзвичайно нестабільна субстанція врятує світ, чи за її допомогою буде створено найсмертоноснішу зброю у світі?

Примітка автора

Усі твори мистецтва, надгробки, підземні ходи й архітектурні споруди в Римі, що згадані в цій книжці, насправді існують, їхнє місцеперебування теж відповідає дійсності. Їх і сьогодні можна побачити у зазначених місцях.

Братство ілюмінатів теж не вигадане.

Пролог

Фізик Леонардо Ветра почув запах паленого м’яса і зрозумів, що це горить його власне тіло. Із жахом дивився він на темну постать, що нависла над ним.

– Чого вам треба?

– La chiave! – відповів різкий голос. – Пароль!

– Але… я не…

Нападник сильніше притиснув білий розпечений предмет Ветрі до грудей. Зашкварчала, обвуглюючись, шкіра.

– Пароля немає! – скрикнув Ветра, корчачись від несамовитого болю. Він відчув, що впадає в забуття.

Незнайомець ледь помітно посміхнувся.

– Ne avevo paura. Цього я й боявся.

Ветра з усіх сил намагався не зомліти, але свідомість невблаганно огортала темрява. Втішало одне: нападник у жодному разі не дістане того, по що прийшов. Однак за мить той витягнув ножа й підніс його Ветрі до обличчя. Лезо блиснуло перед самими очима.

– На милість Бога! – закричав Ветра. Але було запізно.

1

Із вершечка великої піраміди в Ґізі до нього сміється й гукає якась молода жінка.

– Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! – Її усмішка зачаровує.

Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.

– Зачекай, – благає він. – Будь ласка…

Він видирається нагору, в очах темніє. У вухах дзвенить. Я мушу її наздогнати! Знову підводить голову, але жінки уже немає. На її місці стоїть і дивиться на нього, презирливо скрививши губи, якийсь дідуган із гнилими зубами. Не тямлячи себе з горя, він кричить страшним криком, що безліч разів відлунює в пустелі.

Здригнувшись, Роберт Ленґдон прокинувся. На тумбочці біля ліжка дзвонив телефон. Збентежений, він узяв слухавку.

– Алло?

– Мені потрібний Роберт Ленґдон, – сказав чоловічий голос.

Ленґдон сів на ліжку і спробував зібратися з думками.

– Я і є… Роберт Ленґдон. – Він глянув на цифровий годинник, що світився в темряві. 5:18.

– Мені треба негайно з вами зустрітись.

– А хто ви?

– Мене звати Максиміліан Колер. Я фізик, спеціалізуюся на елементарних частинках.

– Хто? – Ленґдон не міг нічого второпати. – Ви впевнені, що я саме той Ленґдон, який вам потрібний?

– Ви професор релігійної символіки в Гарвардському університеті. Ви написали три книжки на цю тему і…

– Вам відомо, яка зараз година?

– Пробачте. Я мушу щось вам показати. Це не телефонна розмова.

Ленґдон мимоволі застогнав. Таке вже траплялося не раз. Хочеш писати книжки про релігійну символіку – мусиш бути готовий до дзвінків від усяких фанатів, які вимагають, аби ти тлумачив знаки, що їх посилає їм Господь. Минулого місяця якась стриптизерка з Оклахоми пообіцяла Ленґдонові найкращий у світі секс, якщо він прилетить до неї й підтвердить автентичність хреста, який дивом проступив на її постелі. «Талсівська плащаниця»2, хай їй грець, подумав було Ленґдон.

– Звідки ви взяли мій телефон? – Ленґдон намагався говорити ввічливо, попри невідповідну годину.

– З Інтернету. На сайті, де можна замовити вашу книжку.

Ленґдон наморщив чоло. Він був на сто відсотків упевнений, що на тому сайті немає номера його домашнього телефону. Незнайомець явно бреше.

– Мені треба з вами зустрітися, – наполягав той. – Я добре заплачу.

Ленґдон почав втрачати рівновагу.

– Перепрошую, але я справді…

– Якщо ви вилетите негайно, то будете в мене до…

– Нікуди я не полечу! П’ята година ранку! – Ленґдон жбурнув слухавку і впав назад у ліжко. Заплющив очі, намагаючись знову заснути. Марно. У пам’ять міцно вкарбувався щойно бачений сон. Неохоче він одягнув халат і спустився вниз.

Роберт Ленґдон бродив босоніж по своєму порожньому вікторіанському будинку в Масачуссетсі, стискаючи в руках традиційний засіб від безсоння – горнятко гарячого «Несквіку». Світло квітневого місяця лилося у вікна в глибоких нішах й утворювало на східних килимах чудернацькі візерунки. Колеги Ленґдона часто жартували, що його помешкання більше нагадує антропологічний музей, аніж людське житло. Полиці були заставлені релігійними пам’ятками з усього світу: екуаба з Ґани, золотий хрест з Іспанії, ідол з островів Кіклади в Егейському морі і навіть рідкісний плетений бокус молодого воїна з Борнео, символ вічної юності.

Ленґдон сів на мідну скриню східного гуру і, насолоджуючись теплом шоколадного напою, раптом побачив своє відображення у вікні. Обличчя витягнуте й бліде… наче в привида. Підстаркуватий привид, похмуро подумав він, укотре усвідомивши, що його юна душа живе в смертній оболонці.

Сорокап’ятирічний Ленґдон не був красенем у класичному розумінні, але мав те, що колеги-жінки називали «шармом науковця»: срібні пасма в густому темному волоссі, проникливі сині очі, заворожливий низький голос і щиру безтурботну посмішку спортсмена-аматора. У школі й коледжі Ленґдон захоплювався стрибками у воду і дотепер перебував у чудовій фізичній формі, яку старанно підтримував, долаючи щодня п’ятдесят разів довжину університетського басейну.