– А паніка, видав, варошська, Мітю? Десь таку найшов, лем дай ся вузвідати…
– То наша дохторка нова, прошу любити і жаловати, – Мітя, підсміюючись, їм підігрував, і, здавалось, йому навіть подобалась отака неприхована увага до мене. – Для сільських людей лікар та вчитель – то дві найповажніші персони, – пояснював мені, – важливіші за президента. Мій няньо, забачивши лікаря на вулиці, калап знімав за версту, а вдягав тоді, як той вже заховався за рогом. Отаке то…
Ми підійшли до хати, де на ганку нас зустрічала привітна молода жіночка у гумових чоботах і хвацько зав’язаній на потилиці гуцульській квітчастій хустці. Вона дуже зраділа, побачивши нас.
– йой, Мітю, тебе ге Бог післав. Не годна м ся була дочекати.
– Слава йсу, – вітався Мітя, і вона, витираючи просто у фартух руки, простягала йому зашкарублу від роботи долоньку.
– Слава навіки, – відповідала, зацікавлено поглядаючи на мене, – видав, маєме гостей?
– То наша нова дохторка, Оксано. Приїхала з вароша практиковати. Тать шо ся стало, же так на ня шатуєте?
– Вижу, же з вароша, Мітю. йди Васильові помочи – бичок наш цілком удурів уночи. Так собов намітував, же стайню зубалив. Як би го Василь не боронив, та, видав, доведеться забити. Тать шо стоїте, як засватані? Пойте у хижі…
Я зрозуміла, що останнє було сказано до мене, і несміливо увійшла до хати. На печі парували баняки з запашним варевом, підлога рябіла смугастими домотканими килимками, з кутка на мене глипало двійко допитливих оченят.
– Ану лем, гай, Іванку, до студні, принеси паніці черствої води. Най ся нап’є з путя… І двійко очей, що належали беззубому Іванкові, відірвавшись від нехитрої забави, метнулися у бік дверей, а далі, прихопивши бляшане горня, хлопець кулею вилетів на подвір’я.
– Як ся вам туй у нас любить? Екзотика, ге? У вароші такого не увидите…
Я поволі почала звикати до місцевої мови:
– У вароші зате нема такого чистого повітря, як у вас, а ще бракує привітних людей.
Оксані сподобалась відповідь. Перехопивши у малого повне горня, вона піднесла його мені, підставляючи під дно ту саму рапату долоню, що простягала для привітання, аби не розхлюпати.
– Єдине, до чого треба звикнути – це до холодних гірських вечорів і ночей, – вела далі я, – тож хочу забігти до вашої крамниці… Дуже вже ноги мерзнуть…
– йой, та у бовті ви штрімфлі не купите, то лем по людях ся треба звідати… Ану лем заждіть… І вона метнулася за двері зі скляною шибкою, завішеною фіраночкою, що вели у іншу кімнату. За мить Оксана повернулася, тримаючи в руках добротні вовняні шкарпетки. – Но позирайте! Сама м путала… На осінь так ся їм зрадуєте, гибисьте путьом найшли.
Я ані слова не зрозуміла з усього почутого, окрім одного: шкарпетки вже мої.
Окрім обновки я ще отримала слоїк з малиновим джемом («лекварь вам ся тоже пригодить, у туй дурці всьо ся пригодить, не приведи Господи») і, збита з пантелику відмовою взяти за все бодай якісь гроші, пішла шукати «бовт» у вказаному гостинною Оксаною напрямку.
Крамниця справді виявилась напівпорожньою, продавчиня нудилася без роботи, сиділа просто на прилавку і, чеберяючи ногами, лущила насіння. У «бовті» я придбала: господарське мило, пральний порошок вітчизняного виробництва, невеличкий лавор (як нарекла продавчиня таз для прання), зубну щітку сумнівної якості, зубну пасту «М’ята», голки, нитки, зв’язані у пучечок свічки, дитячу олійку, котра мала би замінити тимчасово всю залишену вдома косметику, а також кілька шкільних зошитів, листівок та дешевих одноразових самописів. Здається, окрім перелічених товарів, за винятком ще якогось дріб’язку, там більше нічого й не було. У «Притулок» я поверталася сама – Мітя залишився у селі лагодити стайню, приборкувати бичка і ще робити безліч всілякої роботи, аби отримати дрібний заробіток і повернутися попід вечір до «Притулку» з пакетом карамельок зі збіглим терміном придатності, бо ж інших у «бовті» бути не могло…
* * *
Дмитро Михайлович чекав мене з нетерпінням і мав на те поважну причину. Одна з санітарок, котра мала чергувати вночі у «янгольському», приступити до роботи не могла, а заславши у «Притулок» гінця, сповістила, що пополудню отелилася корова, і залишити «породіллю» та безпомічний приплід напризволяще не годиться.
– Ви розумієте, – схвильовано пояснював лікар, – попросити більше нема кого, адже Любаша чергувала попередньої ночі, і не витримує фізично без сну дві доби. А я конче змушений бути о восьмій ранку в обласному центрі – нам знову скоротили фінансування і вимагають термінової звітності… Це означає, що найпізніше о третій я змушений вирушити. Самі розумієте, вас наче Бог послав, сам не знаю, що би ми без вас робили…
Перспектива провести ніч у «янгольському» зовсім не втішала – від самих спогадів про недавні відвідини ставало моторошно. Лікар це усвідомлював і, як умів, заспокоював:
– Нічого страшного там нема… Поруч невідступно знаходитиметься Янчо, і навіть якщо хтось зірветься, він миттєво буде напоготові. Ваше завдання полягатиме лишень у тому, аби вчасно дати заспокійливе… Та й дядько Степан спить полохливо – щойно щось чує, як вмить зривається на допомогу… Головне, аби Хелена не помітила вас у корпусі, тому потрапите туди службовим входом. Виручайте, голубонько… – Дмитро Михайлович, ледь не доведений до відчаю, нервово смикав краєчок халату, усвідомлюючи незугарність ситуації. Та й справді, відсилати на «передову» новобранця не годиться. Проте виходу не було. Врешті-решт, я – медпрацівник і давала клятву Гіппократа… Мені було видано білий халат і після вечері спроваджено зі службового входу в «янгольський».
Серед ночі, завівши двигун старенького «УАЗ» ика, Дмитро Михайлович, заскочивши до мене на «чергування» і впевнившись, що все тихо, по-змовницьки ще раз мене підбадьорив:
– Ось бачите? А ви хвилювалися. Сподіваймося, все пройде без ускладнень… Залишаю вас за головного…
– Їдьте обережно. І не турбуйтеся. Справимося, – відповіла я, покосившись на велетенського Янча, котрий мирно сопів на канапі.
* * *
Спокій тривав недовго…
О четвертій ранку я підхопилася від того, що на цілий корпус несподівано залунав гучний жіночий голос. Розкотистий спів потрапляв, здавалось, у всі шпаринки і закутки, здатний розбудити навіть глухого. Янчо миттєво прокинувся і безпорадно дивився на мене:
– Цього ще нам бракувало… Дмитро Михайлович не попереджав, що наша Михайлина полюбляє по ночах співати?
– Яка Михайлина? Ота, що з Хеленою в палаті?! – мене вкрило холодним потом.
– Аякже. Вона часом такі рулади виводить!.. І здебільшого вночі… На свята по селах заведено співати, от вона й співає, всоте згадавши, що син на Пасху, мовляв, приїхав… Як гуляти, то гуляти…
– Що ж робити? Вона ж перебудить усіх! – я перелякано шукала допомоги у Янча, котрий, звісно, зарадити нічим не міг…
– Їй би снодійне якось ввести, і до ранку – святий спокій…
– Але, Янчу… Якщо я туди зайду, то живою вже не вийду… Чує серце…