– Так, Джордже, господиня Ройдон дійсно має відповідний зовнішній вигляд. Але ми не зможемо вичерпно пояснити її незвичну мову лише тим, що вона прибула з іншої країни, – стримано зауважив Генрі своїм басом. Він виступив уперед і поправив складку моєї парчевої спідниці. – А іще її зріст. Його не сховати. Вона вища навіть за королеву.
– А чому ви впевнені, що нам не вдасться видати її за француженку, іспанку чи голандку? – спитав Том, беручи обчищений апельсин пальцями в чорнильних плямах і підносячи його до свого носа. – Я вважаю, що, зрештою, господиня Ройдон буде у безпеці, якщо розчиниться серед численних лондонських мешканців. Звісно, демони неодмінно помітять її, але простолюдини навряд чи удостоять її другим поглядом.
Волтер здивовано пирхнув і підвівся з низького ослону, немов розмотавшись на свій чималенький зріст.
– Господиня Ройдон має витончені форми та незвично високий зріст. Тому простолюдини віком від тринадцяти до шістнадцяти матимуть достатньо підстав озиратися на неї. Ні, краще їй залишатися тут, із удовицею Бітон.
– Може, краще буде, коли я зустрінуся з нею трохи згодом, наодинці й у селі? – запропонувала я, сподіваючись, що хто-небудь з чоловіків побачить у моїй пропозиції раціональне зерно й переконає Метью дозволити мені вчинити саме так.
– Ні! – скрикнули одночасно шість чоловічих голосів.
З’явилася Франсуаза, несучи дві накрохмалені одежини та мереживо. Наприндившись і випнувши груди, як та курка, що гордовито дає відсіч надміру причепливому півню, вона була явно роздратована (утім, як і я), що Метью безперервно втручався і заважав.
– Діана не збирається з’являтися при дворі. Тому оцей рюш непотрібен, – сказав Метью з роздратованим жестом. – До того ж, головна проблема – це її волосся.
– Ви й гадки не маєте, що потрібно, а що – ні, – відказала Франсуаза. Коли справа торкнулася чоловічого глупства, то ми з нею несподівано знайшли спільну мову, незважаючи на те, що вона була вампіром, а я відьмою. – Що воліє вдягнути мадам де Клермон? – Із цими словами Франсуаза простягнула мені набір зі складчастої напівпрозорої тканини і якийсь предмет одежі у вигляді півмісяця, який нагадував сніжинки, з’єднані невидимими швами.
Ці сніжинки видалися мені більш підхожими. І я тицьнула на них пальцем.
Коли Франсуаза прикріпляла комір до краю мого ліфа, Метью простягнув руку і спробував було поправити моє волосся, щоб надати йому привабливішого, на його думку, вигляду. Франсуаза різко ляснула його по руці.
– Не чіпайте.
– Буду чіпати свою дружину тоді, коли мені забажається. І припини звати Діану «мадам де Клермон», – пробурчав Метью, простягаючи руку до моїх плечей. – Бо тоді мені починає здаватися, що на порозі ось-ось з’явиться моя мати. – Він розсунув краї комірця, вивільнивши при цьому чорну оксамитову мотузку, що прикривала шпильки, які встромила Франсуаза.
– «Мадам» означає заміжня жінка. ЇЇ груди мають бути прикриті. Бо й без того вже пішли чутки про нову коханку, – запротестувала Франсуаза.
– Чутки? Які чутки? – насуплено спитала я.
– Вас учора не було в церкві, тому подейкують, що ви вагітна або ж чумна. Отой священик-єретик вважає, що ви – католичка. Інші ж вважають вас іспанкою.
– Іспанкою?
– Oui, мадам. Хтось учора в конюшні підслухав вашу розмову.
– Але ж то я вправлялася у французькій! – З мене добрий імітатор, і мені здавалося, що коли я почну імітувати владний стиль розмови Ізабо, то місцеві мешканці швидше й легше купляться на мою «легенду».
– Синові кучера так не здалося. – Із тону Франсуази було видно, що помилка і сум’яття хлопця були гарантовані наперед. Вона із задоволенням поглянула на мене. – Так, мадам, ви дійсно виглядаєте наче знатна й поважна жінка.
– Fallaces sunt rerum species, – зазначив Кіт із ледь помітною в’їдливістю в голосі. Метью невдоволено скривився. – «Зовнішність буває оманливою», як то кажуть. Гадаю, її зовнішність нікого не введе в оману.
– Іще не на часі цитувати Сенеку, – відказав Волтер, застережно глянувши на Марлоу.
– Стоїцизм завжди на часі, – відрізав Кіт. – Маєш дякувати мені, що я не процитував Гомера. Бо все, що ми останнім часом чули, це недоречні парафрази з «Іліади». Тому, Джордже, благаю – залиш грецьку тим, хто на ній хоч трохи знається. Наприклад, Метью.
– Я іще не завершив переклад цього твору Гомера! – вигукнув Джордж, наїжачуючись.
Його відповідь спричинилася до зливи латинських цитат із боку Волтера. Одна з них розсмішила Метью, і він відповів на мові, яка здалася мені грецькою. Цілковито забувши про відьму, що чекала внизу, чоловіки з ентузіазмом заходилися вправлятися у своєму улюбленому занятті: словесних дуелях. Я відкинулася на спинку стільця.
– Коли вони в отакому гарному гуморі, це просто диво, – прошепотів Генрі. – Перед вами – найгостріші дотепники у всьому королівстві, пані Ройдон.
Між Рейлі та Марлоу виникла жвава суперечка через сильні сторони – або ж відсутність таких – у політиці її величності стосовно колонізації нових земель та їх дослідження.
– Давати гроші таким авантюристам та марнотратникам, як ти, Волтере, це все одно, що брати золото жменями й кидати його в Темзу, – пирхнув Кіт.
– Це я – авантюрист і марнотратник? Та ти ж не наважуєшся й носа на вулицю висунути через страх перед кредиторами! – скрикнув Рейлі голосом, що тремтів від обурення. – Тож не верзи дурниць, Кіте!
Метью зі зростаючою втіхою стежив за цими словесними перестрілками.
– А з ким у тебе зараз проблеми? – спитав він Марлоу, простягаючи руку до келиха з вином. – І скільки коштуватиме визволити тебе з цієї халепи?
– Із моїм кравцем, – відповів Кіт, показуючи на свій дорогий костюм. – Також із видавцем «Тамерлана Великого». – Він невпевнено замовк, вочевидь подумки розташовуючи свої борги відповідно до їх пріоритетності. – А іще отой негідник Гопкінс, який, бач, вважає себе власником будинку, де я мешкаю. Але я маю ось що. – Із цими словами Кіт високо підняв маленьку фігурку Діани, яку виграв у Метью тієї суботньої ночі, коли вони грали в шахи. Боячись випустити статуетку з поля зору, я трохи подалася вперед.
– Хоч якою скрутною не була ваша фінансова ситуація, не збирайтесь заставити її за копійки, – вирвалося у мене. Метью зиркнув у мій бік і легеньким порухом руки змусив знову відкинутися на спинку.
– Я про це потурбуюся, не хвилюйся.
Марлоу вишкірився і, хутко підхопившись на ноги, сховав фігурку богині собі в кишеню.
– На тебе завжди можна покластися, Мете. Звісно, я з тобою неодмінно розрахуюся.
– Звісно, що розрахуєшся, – промимрили в унісон Метью, Волтер і Джордж із сумнівом у голосі.
– Коли я з тобою розрахуюся, частину грошей витрать на придбання бороди, – відказав Кіт, із задоволенням погладжуючи власну. – Бо маєш жахливий вигляд.
«Купити бороду?» Мабуть, я щось не так зрозуміла. Напевне, Марлоу знову вживає жаргонні слівця, хоча Метью, з огляду на мене, уже просив його цього не робити.
– В Оксфорді є один цирульник, справжній чаклун. Волосся твого чоловіка відростає повільно, як і в усіх його одноплемінників, до того ж, він чисто поголений. – Побачивши, що я й досі нічого не розумію, Кіт продовжив пояснювати з підкресленою терплячістю.
– При теперішній зовнішності Метью дуже впадає в око. Тому йому потрібна борода. Вочевидь, ви – недостатньо сильна відьма, щоб забезпечити бородою свого чоловіка, тому доведеться нам пошукати кого-небудь здатного це зробити.
Мій погляд ковзнув до порожньої вази, що стояла на берестяному столі. Раніше Франсуаза наповнювала її букетами з саду – пагінцями дуба, гілочками мушмули з брунатними плодами, що нагадували шипшину, та кількома білими трояндами, щоб внести до кімнати колір та аромат. Кілька годин тому я торкнулася пальцями гілочок, щоб витягнути троянди й мушмулу і встромити їх на передньому плані вази. Секунд з п’ятнадцять я милувалася результатами перестановки, та раптом квіти і плоди зів’яли прямо у мене перед очима. Зневоднення ширилося від моїх пальців навсібіч, і їх поколювало від потоку інформації про рослини, який до них ішов: реакція на сонячне світло, заспокійливе відчуття дощу, відчуття сили коренів, зумовлене їхнім опором вітру, смак ґрунту.