— Державна таємниця. Кажи мені «ти».
— Добре, то я можу йти спати далі?
— Йди. — Тамара дивилася, як повільно, підкреслено обережно йде до виходу Наріне, як прямо вона тримає спину, і їй стало зрозуміло те, що будь-який студент медичного інституту помітив би вже на першому курсі. Втім, вона побачила б це навіть без усіляких фізичних ознак, побачила, якби останні дні не зважала лише на свої турботи. — Він тебе б’є?
Наріне озирнулася, несподівано хмикнувши, і ця її зухвала, піратська усмішка дещо нівелювала жорстокість її наступних слів.
— Ні, просто лупить. Як сидорову козу.
— Чому терпиш?
Наріне повернула не лише голову, а й торс, що дало їй змогу ефектно знизати плечима.
— Не маю хати... освіти... грошей... нічого свого, все — Максове. Тато мій склав заповіт на користь Бориса, все йому відписав — і квартиру, і...
— Брату твоєму молодшому?
— Так. А хіба я вам... тобі про нього розповідала? Не пригадую коли, але, напевне, встигла. Ну, й Боря мій того ж дня вказав мені на двері. Щоправда, це не завадило йому постійно стріляти у мене по гривні — тоді я ще працювала. А Максим сказав: «Нащо тобі перед ним принижуватися, судитися за ті дві нещасні кімнатки? Кидай свою дурну роботу, що ти там за прилавком копійки рахуєш, і перебирайся до мене. Я тебе пропишу».
— І не прописав.
Наріне знову всміхнулася, але вже ніяково, наче перепрошуючи за те, що в неї такий нечесний чоловік.
— І часто він тебе лупцює?
— Коли зриває голос і починає хрипіти. Десь раз на тиждень. Ще він часом бавиться — називає пестливими словечками, сюсюкає зі мною, і... — Тут молодиця затнулась. — Я не хочу про це говорити.
— А хочеш, у нього руки відсохнуть?
Наріне мовчала.
— То хочеш чи ні?
— Ти це серйозно?
— Цілком.
— Ти можеш це зробити?
— Можу.
— Тоді він битиме мене ногами.
— Це не проблема. Зробимо так, що у нього відсохне все, чим він може тобі зашкодити, включаючи член та язик.
Наріне сильно й помітно коливалася — було ясно, що вона вважає цю пропозицію неймовірно спокусливою. Нарешті вона спитала:
— А чому?
— Що — чому?
— Чому ти хочеш зробити це для мене?
Бо ти, напевно, врятувала мені життя.
— Мені тебе шкода. Жодна жінка на таке не заслуговує.
— А що, як я хвойда?
Тут Тома не витримала і гигикнула.
— Авжеж. А я цариця Савська. Та хай там що, але існує РАГС. А в ньому інколи дають розлучення. Особливо таким парам, як ви.
— Ми вінчалися, — трохи поміркувавши, зізналася Наріне.
— Навіщо?
— Для краси. Дуже гарний обряд.
— Чудово. Я мала б це передбачити. Ти віруюча?
— Е-е... в принципі, так.
Тамара закотила очі — це було неважко, бо вони прагнули до неба без зайвих зусиль. Зомліти, чи що, заради цікавості? Ніколи з нею такого не було...
— Зрозуміло. А він?
— Ні.
— Але він, безумовно, хрещений?
— Боюся, що ні.
— О, мати божа, то що ж за піп вас вінчав?
— А Макс сказав попу, що хрещений. Як той перевірить? У ті часи свідоцтв про таїнство хрещення не видавали, робили це здебільшого тишком-нишком, ось і... Це вже потім він мені зізнався, що до церкви вперше потрапив, коли про вінчання домовлявся.
— Розумію, — повторила Тома. — Твій Максим виняткової душевної краси чоловік. Порядний і чистий, як лоно Мессаліни. Він хоч усвідомлює, який гріх узяв на душу, чи вважає, що й із чортом у пеклі розцілується?
— Не думаю, що його турбує така далека і туманна перспектива, як пекло, — сказала Наріне, переминаючись з ноги на ногу. Лише зараз Тамара зауважила, що її рятівниця стоїть боса на холодному лінолеумі, і їй стало соромно. Оскільки цього відчуття Тома не любила, бо воно створювало дискомфорт, довелося гаркнути:
— Чого вклякла? У ліжко кроком руш!
Наріне як вітром вимело з вітальні, тільки й чути було, як затихає шльопання її голих п’ят. Відповіді на питання про кінцівки Макса Тамара так і не дістала, тому про всяк випадок гукнула навздогін:
— Ну то як?
І зі спальні долетіло:
— Нехай живе. Поки що.
— А він і живе. Прямо зараз. Тільки не з тобою, — пробурмотіла Тома і підвелася. Туманна, гм... щось таке. Але — далека? Вітьок, певно, теж так вважав. Не розрахував трохи.
За вікнами вже займався світанок. День обіцяв бути довгим, а ніч... що ж, ця ніч для неї вже скінчилася. Тамара вийшла на кухню, де залила окропом залишки гидкої розчинної кави прямо в бляшанці. Зазвичай вона пила заварну, справжню, але нишпорити по коробах, шукаючи млинок для зерен та турку не було ніякого бажання. Як, втім, і думати про те, що ж трапилося. Але вона мусила. Заради Рити. Тепер, коли Віктор зненацька помер, знайти її буде ще складніше. Тьотя Клава або нічого не знає — що само по собі абсолютно не узгоджується з її «хочу-все-знати» іміджем, — або все знає і мовчить. А якщо тьотя Клава мовчить, байдуже з якої причини, то заговорити її не змусять навіть об’єднані зусилля гестапівців, чекістів та іспанських інквізиторів. Кремінь, а не жінка. Єдине, що реально світить Тамарі в цьому випадку, — це дізнатися, чи бреше їй Ритина мама. Припустимо, вона довідалася, що так. Бреше, як пес на висівки. І далі що? Що їй це дає?
Абстрактні знання лише засмічують розум.
Це дуже часто повторювала Маргарита, сама — ходяча абстракція.
Нудотний смак коричневої рідини на губах повернув Тому до справ насущних. Отже, Віктор не просто знагла помер — його вбили. Ймовірніше за все, придушили. І саме в той час вона опинилася там. В його енергетичному полі. Дещо невчасно, але хто ж міг подумати? Нікому не потрібне, запізніле каяття запищало під вухом, як голодний комар.
Мені слід було все-таки відвідати його особисто.
Але ти цього не зробила, дорікнула сама собі Тамара, душачись рідким кофеїном. Випити б зараз улюбленого фруктового чаю, але від нього тільки умліваєш. Розслаблюєшся. А їй потрібна ясна голова.
І виразка шлунка?
Тома слабко всміхнулася — Рита не визнавала кави взагалі. Ніякої. Називала її «популяризованим наркотиком», а розчинну ще й «заробітком гастроентеролога». Пила тільки трав’яні чаї. Слідкувала за своїм здоров’ям.
А тепер Туся зникла, її блазню-чоловіку вкоротили віку, і слід терміново вирішити, що ж його робити.
Може, подзвонити Капелюшному і спробувати ще раз пояснити йому, що Маргарита жива, а її чоловік щось таки знав, бо інакше чому його прибрали?
Може. Тим більше що розмова вийде яскрава. Непересічна.
— Пане капітане... чи краще казати вам «товаришу»? Втім, байдуже. Вибачте, що турбую вас на світанку, але справа невідкладна. Так от у чому вона, власне, полягає — я тут залізла у сон до Віктора — ну, ви пам’ятаєте, до чоловіка Маргарити Козодуб, — бо хотіла дізнатися, чий труп він упізнав і де насправді його жінка. Сподіваюся, в карному кодексі немає статті за проникнення в сон зі зламом? Але Вітя, цей клятий скунс, нічого мені не сказав, а потім взагалі взяв і дуба врізав. Тобто його вбили. Скоріше за все, придушили чимось — я гадаю, подушкою. То я з тої турбулентності, яку утворила його дрібненька смердюча душа на відльоті, ледве вирвалася. Правда, ви мені вірите?
І дуже скоро за нею приїде машина — або біла в червоних смугах, або жовта зі смугами синіми — але обов’язково з блимавкою, хай йому грець! Ото громада натішиться. А балачок буде — місячна норма за годину випаде. Тамару або звинуватять у вбивстві, незважаючи на те, що її алібі у запраній футболці сопе зараз своїм класичним носиком під ковдрою, або приплетуть співучасть у злочині. У будь-якому випадку Рита залишиться без допомоги.
Не найкращий варіант...
* * *Наріне прокинулася рано, але Тома вже встигла зібрати ті нечисленні речі, які ще лишалися неспакованими. Фен, косметичка, плойка, зубна щітка, флакончик шампуню — все це напинало зсередини прозорий поліетиленовий пакунок, який Наріне побачила в коридорі, перш ніж завернути на кухню. Тамара була там — із царственим виглядом сиділа на клишоногій табуретці й курила якусь довгу, тонку цигарку, випускаючи дим у розчахнуте навстіж вікно.