От, прикладом, дядько Тарас…» «Це чий дядько?» «Олесьчин». Я загарчав. Террi також. «Зараз, Террi, дам тобi горошинки!» Емiль насипав собацi сухого корму з пачки «Хiлз», трохи подумав та додав трохи з пачки «Старт». «I що дядько Тарас?»
Я не помiтив, як видудлив каву. Зашвидко. Налив ще. Дуже кортiло випити. Я полiз до шафи. «Якщо ти полiз по ром, попереджаю, що однiєї пляшки немає«. Пляшки не було. На тому мiсцi, де вона стояла, я помiтив клаптик паперу. «Павле, через форс-мажорнi обставини, через увесь цей безлад, я забув про день народження Вiктора Леонiдовича, тому дозволив собi позичити в тебе запаковану пляшку рому. Вона мала презентабельний вигляд, бiльше нiчого придатного я в квартирi не знайшов. Крiм дивної скульптурної композицiї, де батько наче жбурляється своїми дiтьми. Але оскiльки Вiктор Леонiдович - багатодiтний батько, я вирiшив, що дарувати таку композицiю занадто ризиковано, це може образити. Дякую за розумiння, пляшку поверну найближчим часом, коли дiстануся до вiдповiдної крамницi. З повагою, Ге. Ста. По».
«Цю ти теж не витягай, бо ж прийде Валентин Юрiйович, якого треба буде пригощати. А вiн любить екзотичнi напої«. Четверта фiлiжанка кави. «Хочеш сирничка з родзинками? З ванiльного сиру, смачненький». Я не помiтив, як взяв того сирника, запиваючи вже шостою фiлiжанкою кави. Жбанчик був порожнiй. Засипав у кавоварку нову порцiю кави. «Мий руки, вони пiсля сирника завжди маснi! Заляпаєш геть усе. Давай ще одненький? У мами вони виходять добре, а Сара готує гидоту, а не сирники. Добре, що я залишився вдома i нагодував тебе. Бо ти псуєш собi шлунок цiєю кавою. А дядя Тарас теж постiйно пив каву, коньяк, їв котлети з свинини та баранячi ноги натщесерце, потiм йому хтось порадив перед тим як все це їсти-пити спочатку випивати столову ложку оливкової олiї, а оскiльки дядя Тарас був дуже жадiбним, вiн купував шпроти i зливав шпротну олiю в столову ложку. Шпроти ж бо дешевшi! Але це було профанацiєю, а не запобiжним заходом. I тодi в дядька Тараса знайшли виразку. I вiн взагалi нiчого не мiг їсти, нi каву не мiг пити, нi коньяк.
Звiсно, вiн вiдразу не здався. Спочатку примудрився з'їдати пiгулку баралгiну перед їжею, а потiм iще одну - пiсля вживання їжi, однак виразка прогресувала. Тодi йому зробили сумiш з перемеленого насiння льону, меду та соку алое, i вiн був змушений вживати цю гидоту цiлий рiк шiсть разiв на день перед прийомом їжi. А їв вiн варене м'ясо, варену рибу та кашi, ледь витримав. Ти що, такого прагнеш?»
Я не прагнув. Я пив восьму фiлiжанку кави. I слухняно жував сирника. «Все, я пiшов вчитися. Добре, що моя школа ближча до твого будинку, нiж до мого. О! Ледь не забув. Дядя, сх. на ММ. Це господар Вазуки, подiбний на Мерелiн Монро. Бiлявий такий, з родимкою у кутику рота i зманiженою шкiрою! Велетень, зрiст майже зо два метри. Ти бачив його нiгтi? Штучнi! Старенька Саранська таких зве «битками» i каже, що їх у шахту треба, а то дивитись огидно. А я таких бачив у Таїландi. Один з них, в малиновому мережевi, пiр'ях та лелiтках батьковi на колiна вперся. Ти б чув, що сказала мама… Але, то пусте! Бувай, не сумуй, Террi можеш не виводити, вдень з ним гуляю я!»
Коли малий пiшов, я вiдкоркував пляшку з ромом (зрештою, пiшов ти до бiса, Валентине Юрiйовичу!), налив собi в склянку на добрячi чотири пальцi, нарiзав яблуко, накидав кiлька Сариних горiшкiв, i пiшов до своєї спальнi - перепочити. Террi побiг за мною. Я вiдкрив дверi та зупинився. Вигляд моєї спальнi мене вразив.
РОЗДIЛ IV
Моя спальня мала вигляд, наче спина хворого на бронхiт, яку турботлива мамця обклеїла гiрчичниками. По стiнах, на пiдлозi i навiть на стелi хтось (це я так кажу «хтось», насправдi менi було зрозумiло, що то зробила мала потвора Емiль) порозклеював, на перший погляд, чистi та бiлi аркушi паперу. Але коли я наблизився до першого з них, то побачив, що на аркушах щось надряпано. На тому, який нахабно вмостився на моїй стiнцi навпроти лiжка, було написано: «Нона. Богиня ранкових полюцiй».
Я закинув склянку та тарiлку з нарiзаним яблуком, яке вже встигло заiржавiтись, i почав розглядати все навколо. Ще на одному аркушi зазначалося: «I. Рєпiн. Портрет хлопчика. Дарунок Таганрозького музею мистецтва видатному українському дiячевi Емiлю Полонському. Ви - душа вашого народу». Вздовж чотирьох скрiплених мiж собою аркушiв Емiль вивiв: «Книжкова полиця, мої улюбленi книжки та книжки, подарованi авторами», вздовж iнших чотирьох аркушiв - «Диски. Кiно. Музика. Мої улюбленi. Та подарованi».
Ще кiлька аркушiв свiдчили про те, що «видатний український дiяч Емiль Полонський» був першим українським євреєм-космонавтом, який не приховував того, що вiн - єврей;
«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Бузонi (Больцано, 2008), лауреат (друга премiя (пiсля переламу зап'ястка) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi А. Рубiнштейна (Iзраїль, 2009); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Вiоттi (Епiнал, 2011); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу iменi П. I. Чайковського (Москва, 2012), лауреат (перша премiя, майстернiсть руки генiя вiдновлено!) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Марiї Калас (Афiни, 2014), лауреат (гран-прi!) Мiжнародного конкурсу iменi В. Клайберна (Форт-Уорт, США, 2015);
«видатний український дiяч Емiль Полонський» нагороджений спецiальною вiдзнакою Президента США Хiлларi Клiнтон - найкращому пiанiстовi Всесвiту (2015, Вашингтон, США);
на аукцiонi Сотбi вперше за iсторiю аукцiону продано партитуру опери (виконано олiвцем) «Хiба гудуть свiдомi бджоли?» видатного українського дiяча Емiля Полонського за три мiльйони фунтiв (2020 рiк, Лондон);
«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат Нобелевської премiї з фiзiологiї та медицини за розшифрування коду стовiдсоткового спортивного переможця (2021, Женева).
Поки я все це читав - я спiтнiв. Руки були настiльки вологими, що коли я сперся ними на офiцiйне свiдоцтво Нобелiвського лауреатства Емiля Полонського, його ледь не змило повiнню, накликаною мною. Мої вуха горiли так, нiби мене згадували всi китайцi Планети. Гамузом. Я озирнувся у пошуках рому. Склянка стояла на тумбочцi. Дякувати Боговi, є щось таке, що служить нам орiєнтиром у цьому життi. Я впав на лiжко, схопив склянку, але - зарано, бо щось важкеньке гепнулося на лiжко так, що я розплескав пiвсклянки. На себе i на простирадло. То був Террi. «Чого тобi?» Запитав я. Террi нагавкнув, що мiг би з'їсти яблука. Звiсно, якщо менi не шкода. Вiн заслинив мої ноги. Я жбурнув яблука на пiдлогу.
Не треба було. Террi зiстрибнув так, що рому залишилося буквально на денцi. «Та що це таке?» Обурився я. Террi миттю впорався з яблуками i лупав на мене вiдданими очима. «Террi, раби не ми, ми не раби!» Кажу йому я. Хвiст Террi каже менi «Нi-нi-нi, хлопче». Або «Ну-ну-ну». Я намагаюся зрозумiти собачого хвоста. Боже мiй… Я пiдтягнувся на лiжку та поправив подушку. Рука намацала ще один аркуш. Я витяг його.
«Привiт, падупа! Так i думав, що ти будеш нишпорити в моїй кiмнатi. Нiчого такого я не приховую, розслабся. Нiяких голих бабiв! Аркушi зi стiн, пiдлоги та стелi легко вiддерти, вони закрiпленi на спецiальних штуках. Тож не нервуйся. А краще вгадай, що таке «2515»? Емiль».
Я втупився у пiдлогу. Террi вмостився на бiлому аркушi так, що я нiчого не мiг прочитати. Може, й на краще. Я подивився на стелю. Щоб прочитати написи на аркушi, прикрiпленому до стелi, довелося пiдводитися та ставати на лiжко. Террi зрадiв i миттєво склав менi компанiю. Собацi для радощiв мало треба, його тiшать будь-якi з ваших рухiв. На настельному аркушi було зазначено: «Стеля прикрашена поцiлунками жiнок, пiд склом, у прозорих рамках, все це пiдсвiтлюється галогенними лампами. Це поцiлунки тих жiнок, якi були в мене закоханi». Тепер Террi був поруч зi мною i я мiг подивитися, що написано на тому аркушi, який Емiль приклеїв до пiдлоги, але боявся читати. За порцiєю рому треба було йти на кухню. Перед тим, як це зробити, я набрав sms малому негiдниковi. «Емiлю, пiд час перерви негайно менi вiддзвони. Павло».
Телефон Сари не вiдповiдав.
Я подумав, що варто наступного разу купити дуже багато алкоголю та розставити його по всiх кiмнатах. «Пiду, гляну, що там у кабiнетi».
Сказав я Террi, бо вiн так азартно спостерiгав за мною, що не подiлитися з ним своїми найближчими планами я просто не змiг. В кабiнетi наче все було так, як i за моїх часiв. Втiм, деякi змiни його не оминули: стiл виглядав впорядкованiшим, а пiдлога чистiшою. Гестапо був напрочуд акуратним. Наче жодних кабiнетних новинок. От тiльки на столi з'явилася фотокартка в рамцi. На нiй у фотелi розвалився невiдомий менi чолов'яга чи то в халатi, чи то в пальто. Напевне, пальто, бо мало хто одночасно вдягає халат i капелюх (а чолов'яга був у капелюсi). Обличчя чоловiка було соковитим, а рот такий, наче пiсля фотографування вiн зiбрався впитися у вуста знесиленої вiд кохання красунi, або в запечену качку. Мабуть, це таки халат. Я взяв фотокартку в руки. Чорно-бiлий брюнет у турецьких капцях. Капцi та капелюх. Капелюх та капцi. «Про що це свiдчить?» Запитав я в Террi. Вiн не вiдповiв, але зручненько вмостився на диванi. Атмосфера кабiнету була заспокiйливою.