Велетенський дiм дивного й незрозумiлого бога iудеув було споруджено на крутому горбi, i вiн своум кам'яним громаддям наче чавив мiсто. Це враження особливо посилювалося вночi, коли темний купол зливався з темним небом. Уже тодi, коли за царя Соломона ще тiльки почали споруджувати цю гiгантську будiвлю, виникло побоювання, що вона свосю вагою розчавить горб i впаде на мiсто. Тому будiвничi пiддали архiтектурнiй реконструкцiу i самий горб. З одного боку його зтесали i закрiпили циклопiчними брилами, посднаними для мiцностi мiж собою залiзними скобами. Ця стiна тепер здiймалася вгору на чотириста лiктiв i вражала навiть римлян, звиклих до колосальних споруд.
Храм i справдi чавив. Але не своум кам'яним громаддям. Вiн чавив податками i нескiнченними додатковими поборами, якi треба було нести святенникам пiд час кожного з численних, вигаданих ними ж релiгiйних свят.
Це було середовище i недоторканний для римських законiв притулок спадкосмних дармоудiв. Це була фортеця трутнiв з роду Левiя, яким Мойсей надав довiчне й виключне право "слугувати боговi" i за цю "працю" ссати пiт i кров трудящого люду, жорстоко - аж до смертного побиття камiнням караючи непокiрних. Нинi це "колiно" було розподiлено на двадцять чотири "череди", в кожнiй з яких налiчувалось до п'яти тисяч святих нероб. А на кожного спадкосмного левiта припадало ще по два-три служки з нижчих кастових ступенiв. I вся ця сарана хоче жерти, i то - смачно, хоче ходити в розкошах, хоче м'яко спати, хоче утримувати бiля себе якнайбiльше гарних рабинь i наложниць.
Римлян вражало, що цiлий народ дав себе уярмити цим неробам з кадилами, щоб його сили й достаток, його енергiю й наснагу пожадливо висотувала плодюча зграя святих дармоудiв. Iмперський Рим вважав це становище, м'яко кажучи, нерозумним. Вiн запровадив своу податки, якi дiяли по всiй iмперiу, а храмову десятину вилучив з категорiу, що охоронясться законом. Будь-якi пожертви iудейському боговi набули чинностi доброу волi. А щоб вибити у схидни зуби, у верховного суду - Синедрiону - було вiдiбрано право нй смертне покарання. У вiданнi святенникiв лишився тiльки розгляд суто релiгiйних питань, в якi iмперська адмiнiстрацiя не втручалася. Рабини злобилися, але сила була на боцi Риму...
...Iуда iз Карiота вислизнув з храму, коли зовсiм стемнiло. Бiля пiднiжжя сходiв, що вели до Нижнього мiста, його зненацька оточили. З переляку цей уже викiнчений запроданець мимовiльним порухом шарпнувся до широкоу поясноу намотки. Веселий Герман негайно запустив туди свою десницю. Вiн витяг шкiряний гаман, що присмно брязнув благородним металом.
- Запалiть смолоскипи! - наказав вiн.
Захиталося чадне червоне полум'я, пострiлюючи смоляними бризками. Веселий Герман витрусив монети на долоню, старанно порахував ух i неквапом зсипав назад у гаман.
- Ха, лише тридцять шекелiв, - розчаровано пробурмотiв вiн. - Ну й скнари! Га? За голову ватага - лише тридцять срiбнякiв! Де це чувано? От якби дали золотими денарiями...
Iуда розгублено клiпав. Веселий Герман простягнув йому гаман:
- Бери! Для нас це не грошi...
Iуда жадiбно схопив свою здобич i поспiхом сунув за пазуху.
- Слухай, - зичливо мовив Веселий Герман, - може, ти продаси його вдруге?
- Кого? - пробелькотiв Iуда, який досi не оговтався вiд ляку. Його крихiтнi оченята, перегородженi видатним носом, полохливо никали по вояках.
- Нiби не знасш... Iсуса Назарея - ось кого! Нам же вiдомо, кого ти щойно продав скупердяям з храму. А нас цей товарець теж цiкавить! Ну то що, приятелю, залагодимо гендель, га?
Iуда завагався. Цей рудий здоровань - що вiн: пропонус всерйоз чи кепкус? Його непокоуло навiть те, що йому повернули грошi. Щось повертати - не належить до чеснот римських воякiв. Як i будь-яких iнших... А може, й справдi?..
- Давай виказуй хутенько, - наполiг рудий. - Ми знасмо, кому його можна вигiдно перепродати. Понтiй Пiлат за Назарея дасть золото...
Тiльки тепер Iуда збагнув: гаман йому повернули лише тому, що сподiваються заробити бiльше. На душi полегшало - усе стало на свос звичне мiсце.
- Ну, кажи нарештi: де вiн ховасться?
- У Гефсиманському лiсi... Та чи встигнете?
- А що таке?
- Уже збирасться йти по нього храмова варта...
- Нехай собi збирасться. А ми вирушаймо зараз. Веди!
- Навiщо я вам? - сполотнiв Iуда.
- Як то навiщо? Лiс великий. Чого ж нам нишпорити в ньому, коли ти знасш точне мiсце? I от що: аби не сталася помилка, ти Iсуса обнiмеш i назвеш. Зрозумiв?
- А що я за це матиму?
- Життя! - вiдповiв, наче вдарив навiдлiг, Веселий Герман. - Хiба мало?
5. КУБЛО ГАДЮЧЕ
- Мiй любий, ти когось чекасш? - запитала Клавдiя Прокула, яка читала з обличчя Понтiя Пiлата, як з книги, хоча стороннiм воно здавалося непроникливим.
- Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - чекаю, коли приведуть до мене молодика з тонкими, як у жiнки, руками, котрого ти бачила у храмi.
- Його впiймали?
- Цiсу ночi.
- О, мiй Понтiю! Я дуже хотiла б побачити його знову.
- Чому?
- Вiн цiкавий...
- Так, масш рацiю - вiн цiкавий. I я, моя Клавдiс, можу дозволити тобi i побачити його, i почути. Але з однiсю неодмiнною умовою.
- Якою?
- Мовчати.
- Яка жорстока для жiнки умова! Але я згодна. Я мовчатиму i тiльки слухатиму. Якщо нi - виженеш.
- Тодi згода!
Перш, нiж надати справi чинностi офiцiйного розслiдування, прокуратор Понтiй Пiлат вирiшив познайомитись з затриманим особисто. Надто великий розголос про цього Iсуса Назарея пiшов в ррусалимi, отже, пошириться по всiй Iудеу, а то й далi. Окрiм того, всi вчинки цього спритного молодика були позначенi гнучкою, дотепною думкою. А прокуратор цiнував розум в усiх його проявах.
Досi вiн мав клопiт лише з ворогами iмперiу, з тупими, хоч подекуди i вiдчайдушними фанатами, екзальтованими i отрусними тим потворним мороком, що задушливими хвилями слiпоу злоби линув з храму на горi. Левiти не годнi були забути про свою колишню, нiчим не обмежену владу i перекресленi Римом привiлеу. Зовнi вони були запопадливi i лояльнi до iмперськоу адмiнiстрацiу, але потайки сiяли ворожнечу. Залишаючись осторонь, вони пiдбурювали на опiр. Проте вони пречудово зналися на економiчнiй та вiйськовiй потузi iмперiу i реально усвiдомлювали, що будьякий опiр буде безжально розчавлено. Так i траплялося. По всiй провiнцiу застрашливим нагадуванням стирчали хрести з розiп'ятими бунтiвниками. Та левiти щоразу лишалися безкарними. Бiльше вiд того, цi спалахи гнiву були ум вигiднi, бо з кожним бунтом - хай навiть дрiбним - вони вiдвойовували для себе в далекому Римi якийсь з втрачених привiлеув.
Скiльки скарг вони одписали на прокуратора, скiльки хитрих звинувачень? Понтiй Пiлат не лiчив. Але переконався: достаток левiтiв (досi не оподаткований!) базусться на кровi та облудi.
А цей Назарей був сдиний в свосму родi: вiн воював з пiдступними левiтами, котрi якщо оцiнювати об'сктивно, було на користь Римовi.
- Вiн цiкавий, - коротко i влучно визначила ставлення до нього прекрасна жовтоволоса i блакитноока Клавдiя Прокула, що легко набирала вигляду холодноу й неприступноу богинi, уу постава, коли вона не була захована просторою тунiкою до п'ят, справдi нагадувала тiло богинi. Бiлоу мармуровоу богинi з гармонiйними пропорцiями, вiднайденими скульпторами Еллади.
I ось зараз вони - Понтiй Пiлат та Клавдiя Прокула - напiвлежали на зручних, з вигнутими спинками, щоб не втомлювати тiло, лежаках. Обидва лежаки були вкритi однаково м'якими ковдрами з пухнастоу верблюжоу вовни. Мiж ними, на мармуровому столику, стояли вазочки з соковитими фруктами i вузькошиу глинянi глеки, що зберiгають рiдину в прохолодi.
Сонце не дошкуляло перебуваючим у портику, хоч небо над головами лишалося вiдкритим. Вiд сонячних променiв затуляли штучнi навiси з бiлого полотна та крислатi крони дерев, всаджених обабiч стiн серед мармурових плит. Помiж колон вхiдноу арки бовванiв в обладунках легiонера рудий гiгант Веселий Герман, що став там на варту.
Тiльки затриманий уночi розбишака в його темному, для дороги, гiматiу та варварських шальварах псував загальний iнтер'ср, грубо порушуючи заспокiйливу кольорову тональнiсть затишного портика. Вiн мав точнiсiнько такий вигляд, який виникав в уявi з опису прокуратора Квiрiнiя. Але додалися живi фарби i думка, яка завжди була головною окрасою очей, а вiдтак - i самоу людини.
- Назви себе, - сказав прокуратор, починаючи розмову.
- Iсшуш, - назвався вiн на арамейський лад. - За мiсцем проживання мене ще звуть Назареем.
- Чи знасш, хто я?
- Знаю: ти - прокуратор Понтiй Пiлат.
- Ти бачив мене ранiше?
- Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсьмох заколотникiв. Тодi я бачив тебе. Ти сидiв верхи на конi зi знаками легата. Жiнку, що возсiдав поруч з тобою, я теж бачив. Але не знаю, хто вона.
- Кого ж вона розпинала? - насмiшкувато запитав Понтiй Пiлат.
- Я бачив уу лише один раз. Це було позавчора, у храмi.
- А ти спостережливий - встигасш помiчати навiть зайве для тебе.
- У цьому й полягас моя бiда, - у задумi мовив Назарей i жваво додав: Але iснують жiнки, яких не помiтити просто неможливо! Для цього слiд бути слiпим.