4 «Фiалки щосереди»
Середа - день зустрiчей, «дiвич-вечори». Вони їх називали «Фiалки щосереди». Намагалися бодай два вечори на мiсяць у середу залишати для спiлкування учотирьох. Цього разу вирiшили подивитися панораму, що вiдкривалася з галереї кафе, на останньому поверсi будинку у центрi мiста. Склянi стiни давали можливiсть побачити знайомi вулички з висоти пташиного польоту. Львiв розкинувся перед очима каскадом старовинних дахiв, лискучих вiд вечiрнього дощу. Iмпресiонiстська мжичка додала пейзажу переконливостi: побачили б таку акварель у крамницi чи на виставцi, вiдразу б пiзнали: за завiсою дощу саме Львiв.
- Я колись бачила подiбну картину з квартири одного знайомого, - згадала Iрина.
- Iгоря? - уточнила Луїза.
- Нi, Сергiя. Пам’ятаєш? Вiн мав тут неподалiк «кавалєрку» - малесеньке помешкання з газовою плитою у коридорi та входом з балкону. Тiснява навiть для одного. Але з вiкна вiдкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту - дахи, дахи… Можна було спостерiгати, як жiнки розвiшують бiлизну на балконах внутрiшнiх дворикiв або позмагатися у грi «Хто швидше знайде десять котiв?» - i нарахувати їх з пiвтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне вiд одного, Сергiй запитав, чим мене ще приваблюють нашi зустрiчi. Я вiдповiла: краєвидом з вiкна…
- Не образився?
- Чого б це? Вiн визнавав за мною свободу слова. I волевиявлення.
- Рiдкiсний тип чоловiка, - прокоментувала Луїза.
- А також мiтингiв i демонстрацiй…
- Вимираючий вид.
- …Свободу пересування i листування.
- Таких не буває, Iрко.
- У тому то й рiч!
Дiвчата засмiялися.
- А чому розбiглися? Тiльки не дуркуй, скажи чесно.
- Кажу. Почав обмежувати усi вищезгаданi свободи. Чудес не буває… Менi хотiлося, щоб вiн був такий, яким я його собi науявляла. А вiн був такий, який був… Мав звичку вирiшувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мiй життєвий простiр. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привiталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… I головне - тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхнiй. Мовляв, знаємо ми вас, бабiв… Аж кортiло дати йому правдивий привiд для пiдозр.
Iрина у стосунках з чоловiками не терпiла монотонностi та половинчастостi, як Луїза з мiсцями роботи. I легко ставила крапку у вiдносинах, наступного ж дня вiдчуваючи готовнiсть до нового пошуку.
- Не страшно щоразу залишатися самiй? - запитала Магда.
- А чого боятися? - у голосi Iрини знову забринiли нотки веселої зухвалостi. - Це ж тимчасова самотнiсть. Будь-якого дня, за будь-яким рогом я можу зустрiти ЙОГО. Навiть смiття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВIН вже вирушив назустрiч, щойно викинувши зi свого життя тягар минулого?…
Iрина вдалася у свою рiдну тiтку Улю. Та була красунею у молодi роки, згодом важко переживала ранню iнвалiднiсть, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у вiзочку, перекидала руками позбавленi чутливостi ноги, немов корабельнi канати, i втiшала подруг племiнницi, коли вони розходилися зi своїми хлопцями чи чоловiками:
- Чого засумувала? Кохання важко знайти. Що з того, що вiн виявився не мужчиною твого життя! I наступний може виявитися не твоїм, i ще один, i ще… Менi б ноги, я б шукала свою половинку, того одного-єдиного, поки б не знайшла… Хай би хоч сотню перебрала!
За сусiднiм столиком чоловiк, жiнка та дитина їли морозиво. Жiнка навела на своїх хлопцiв об’єктив фотоапарату, скомандувала: «Ближче один до одного, ближче! Усмiхайтеся!» Тато з сином слухняно зблизили голови, волосся в обох однаково стирчало їжачком. За їхнiми спинами вiдкривалася панорама мокрих дахiв. Гарний мав вийти кадр. Блимнув спалах. Жiнка дiловито сховала фотоапарат у футляр та активно взялася за десерт, швидко дала собi з ним раду та пiдсунула ближче до себе креманку чоловiка - вiн до її вмiсту заледве доторкнувся. Енергiйна жiнка весь час перебувала у русi: витерла малюковi руки i губи паперовою серветкою, зняла з чоловiкових вусiв непомiтну крихту, покликала офiцiанта, попорпалася у торбинцi. Чоловiк щось стиха говорив хлопчиковi, показуючи за вiкно, малюк перепитав його, сказавши, мабуть, щось смiшне, бо тато розреготався. Хлопчик, дивлячись на нього, теж. Жiнка залишалася незворушною. Вона уважно вивчала рахунок i нагадувала серйозну виховательку двох братiв. Коли сiм’я направилася до виходу, офiцiант розкрив шкiряну книжечку з рахунком, у яку мати сiмейства вклала кiлька купюр, i розчаровано закрив. Мабуть, йому зовсiм нiчого не залишили на чай.
- Нiколи б не змогла так поводитися з чоловiком, - заговорила Галя, - Вона ж бiля нього, як мама. Хоча, може його саме це й влаштовує… У кожнiй сiм’ї - свої мухи. Колись я думала, що наш шлюб з Вiктором ненадовго, а потiм, через рокiв п’ятнадцять, зрозумiла, що ми залишаємося разом, мабуть, тiльки через одну причину. Не контролюємо одне одного, не тримаємо бiля себе насильно, даємо одне одному свободу. Я б довго не витримала, якби щовечора чоловiк заводив одне й те саме: де була? з ким спiлкувалася? Та i я не чiпляюся до нього: «Знову зiбрався до Петра у карти грати? Не набридло?». I не телефоную по кiлька разiв на день: «Де ти?», «Чий там голос поруч?» Багато речей, через якi жiнки влаштовують iстерики, сприймаю спокiйно…
- Як вчора, - нагадала Iрина.
- Я ж не кажу, що ми не сваримося! - погодилася Галя. - Якщо мене щось справдi виводить з себе, я себе не стримую… Як вчора. Iнодi Вiктор мене бiсить так, що, здається, вбила б. Але через дрiбницi не смикаю. Не пиляю, як бензопила «Дружба». Хоча… Трохи бiльше б уваги вiд нього не зашкодило…
- А я думаю, чоловiковi треба говорити про те, що тебе не влаштовує, - сказала Магда. - Усi проблеми варто проговорювати, особливо дрiбнi, бо вони накопичуються i врештi-решт стають вирiшальними. А натяки не допомагають, чоловiки їх не розумiють.
- Припини, - вiдмахнулася Галя. - Хоч натяками, хоч прямим текстом, а чоловiк перевихованню не пiддається. Безнадiйна справа. Який є, таким i сприймай або вiдразу розбiгайтеся.
- Чому? Ми усi одне на одного впливаємо, - наполягала Магда. - Тiльки слiд зрозумiти, чому вiн робить саме так, i поговорити з ним чесно i вiдверто. От Вiктор… Якщо йому сказати: «Як твоя Галка смачно пече!», вiн мовчки втовче пiвпляцка*, i на тому крапка. Не словом, а дiлом оцiнить. Проте якщо солодке не вдалося, розповiсть про це усiм: «Галка вчора таке чудо спекла… Мало зуби не поламав». Ми вже до цього звикли, а стороннiй людинi дивно: що то, мовляв, за стосунки? Що то за ставлення до жiнки? А знаєте чому вiн так робить?
- Та ж характер має - не приведи Господи…
- Пояснюю. Тим бiльше, що вiн i сам, мабуть, цього не усвiдомлює. Знаєте, що це?… Забобони! Вiдголоски стародавнiх марновiрних уявлень. Як у нас, на Захiднiй Українi, кажуть про немовля, зазираючи у вiзочок: «Тьху, яке погане! Тьху, яке паскудне!» Захищають його фразами-перевертнями. I Вiктор уникає хвалити Галку. Зауважте, пiдсвiдомо уникає, тому що боїться втратити те, що має… I це хороше бажання виливається у таку викривлену форму. Ну що смiшного кажу? Ото дурепи…
- Та ми не над суттю смiємося, а над тим, як ти це говориш! - усмiхалися подруги.
- Та я, дiвчата, й сама усi цi сюсi-пусi не люблю… - не зовсiм переконливо зауважила Галя. - «Зая», «сонечко», «ластiвко»… Нi. Це не для мене.
- А я люблю, - не заспокоювалася бадьора нинi на язик Магда. - Люблю, коли двоє за руки тримаються, коли влаштовують собi вечерi при свiчках. Запитують: «Ну як у тебе день минув?», «Втомилася?»… Подобається, коли Iгор телефонує менi серед дня з усiлякими дрiбницями… Навiть, якщо у мене часу немає з ним говорити.
- Та що ти порiвнюєш? Ви - особливий випадок. Таких пар - одна на сотню або й на тисячу. Покажи менi жiнку, яка за двадцять п’ять рокiв подружнього життя нi на кого iншого, крiм свого чоловiка, навiть оком не накинула. Ти унiкум, Магдо.
- А ви впевненi, що все про мене знаєте? - запитала Магда таким тоном, що за столом запала тиша.
За сусiднiм столиком, вiдповiдно до надзвичайностi моменту, впало на пiдлогу i дзвiнко розлетiлося на друзки керамiчне горнятко iз залишками кави.
Магда вiдвернулася до вiкна, по якому стiкали краплi дощу… Вiд її веселого пiднесення не залишилося i слiду. Подруги затамували подих, перезирнулися: що вiдбувається?
I Магда не витримала. Пирскнула зi смiху.
- Повiрили?… А коли повiрили? Щойно?… Чи кiлька секунд тому? - веселою скоромовкою з’ясовувала вона. - «Магдо, за двадцять п’ять рокiв подружнього життя…», - дуже вдало зимiтувала вона iнтонацiї Галi, - «Нi з ким, нiде, нiколи…» Якi три пари очей! З яким подивом! Дивилися на мене! Де мiй фотоапарат? Краща картина тижня!!!
- Луїзо, а ти чого мовчиш? - смикнула Галя мовчазну Луїзу.
- Галко, ну ти, стрiлочник, як завжди! - озвалася подруга. - Як щось не по тобi - гоп, i перевела стрiлки на iншу колiю. А я сиджу, мовчу i чекаю, коли мене запитають: чого мовчиш, Луїзо?… Може є на те пiдстави, Луїзо?…
Вона усмiхнулася i, побачивши цю промовисту посмiшку, на неї дружньо насiли iз запитаннями. У нас тут, мовляв, пiд носом щось вiдбувається, а ми нiчого не знаємо. Говори, подруго!