— Ні, — голосно промовив Гаррі, й усі здивовано поверну лися до нього: вогневіскі ніби додало гучності його голосу. — Тобто… якщо хтось і зробив помилку, — пояснив свою думку Гаррі, — і бовкнув зайве, то це ж не було навмисне. Не можна нікого звинувачувати, — додав він знову неприродно голос но. — Треба довіряти одне одному. Я вірю вам усім і не думаю, що хтось із вас міг здати мене Воддемортові.
Після цих слів знову запала тиша. Всі дивилися на нього. Гаррі відчув, як пашіє лице, і випив ще ковток вогневіскі. П'ючи, подумав про Дикозора. Дикозор завжди з сарказмом ставився до Дамблдорової готовності довіряти людям.
— Чудові слова, Гаррі, — несподівано озвався Фред.
— Правильно, правильно, — додав Джордж, упівока поглядаючи на Фреда, в якого сіпався кутик рота.
Люпин подивився на Гаррі з дивним виразом обличчя, так, ніби його жалів. —Думаєте, я дурень?! — вигукнув Гаррі.
Ні, думаю, що ти такий, як Джеймс, — заперечив Люпін він недовіру до друзів вважав найбільшою ганьбою.
Гаррі знав, на що натякає Люпин: на те, що батька зрадив його товариш, Пітер Петіґру. Його охопила незрозуміла лють. Хотів заперечити, але Люпин відвернувся від нього, поставив чарку на столик і звернувся до Білла:
— Є ще одна робота. Я запитаю Кінґслі, чи він…
— Ні, — миттю заперечив Білл, — я це зроблю, я піду.
— Куди ви зібралися? —запитали в один голос Тонкс і Флер. —Треба забрати Дикозорове тіло, — пояснив Люпин.
— А це не може?… — почала було місіс Візлі, благально
дивлячись на Білла.
— Зачекати? — договорив за неї Білл. — Невже ти хочеш,
щоб його забрали смертежери?
На це ніхто нічого не заперечив. Люпин і Білл попрощалися й пішли.
Усі, крім Гаррі, попадали на стільці. Раптовість і неминучість смерті висіли в повітрі, мов мара.
— Я теж мушу піти, — озвався Гаррі. Десять пар очей злякано звернулося до нього.
— Не кажи дурниць, Гаррі, — застерегла його місіс Візлі. —
Що ти верзеш?
— Мені не можна тут лишатися. Він потер чоло — знову почало пекти. Понад рік не було
такого болю.
— Поки я тут, ви всі в небезпеці. Я не хочу…
— Та що за нісенітниці! — обурилася місіс Візлі. — Усе сьогодні робилося для того, щоб безпечно тебе сюди переправити, і, слава Богу, вдалося. І Флер уже погодилась, що весілля буде тут, а не у Франції, ми все підлаштували так, щоб залишатися тут разом і помагати тобі…
Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше.
— Якщо Волдеморт довідається, що я тут… —Та як же він довідається? — здивувалася місіс Візлі.
— Гаррі, є ціла дюжина місць, де ти зараз міг би бути, — сказав містер Візлі. — Він ніяк не може знати, в якому із захищених будинків ти перебуваєш.
— Та я ж не за себе турбуюся! —вигукнув Гаррі.
— Ми знаємо, —спокійно продовжував містер Візлі, — але всі наші сьогоднішні зусилля ні до чого, якщо ти нас покинеш.
— Ніде ти си не підеш, — прохрипів Геґрід. — Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми пережили, доставляючи тебе сюди!
— Я що, дарма втратив вухо? — обурився Джордж, підводячись на подушках.
— Я знаю, що…
— Дикозор не захотів би…
— Я ЗНАЮ! — заревів Гаррі.
Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає, скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки своєю присутністю не завдав ще більших страждань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі.
— А де Гедвіґа, Гаррі? —запитала вона, піддобрюючись. — Можемо поставити її біля Левконії й погодувати.
У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді.
— Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, — озвався Геґрід. — Вислизнув від нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав!
— Це не я, — понуро заперечив Гаррі. — Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама собою.
Трохи помовчавши, Герміона лагідно заперечила:
— Але ж це неможливо, Гаррі. Ти, мабуть, хотів сказати, Що насилав чари, сам того не усвідомлюючи, що ти діяв інстинктивно.
Ні, — не погодився Гаррі. — Мотоцикл падав, я навіть не знав тоді, де Волдеморт, а моя паличка сама крутнулася у руці і, знайшла його й поцілила закляттям, причому таким, якого я й не знаю. Я ще не вичакловував золотого полум'я.
— Нерідко, —сказав містер Візлі, — у стресовій ситуації Можна витворити чари, про які ніколи й не мріяв. Таке часто буває з маленькими дітьми, які ще не ходять до школи…
— Це було щось інше, — заперечив Гаррі, зціплюючи зуби.
Шрам палав вогнем. Він був сердитий і роздратований. Найбільше його дратувало, що вони всі вважають, ніби він володіє такою ж силою, як Волдеморт. Ніхто нічого не сказав. Він розумів, що йому не повірили.
Та й сам він, зрештою, ніколи не чув про чарівні палички, що самостійно насилають чари. Шрам несамовито болів. Гаррі ледве стримувався, щоб не застогнати. Пробурмотівши щось про свіже повітря, поставив чарку й вийшов з кімнати. Коли проходив темним двором, великий, скелетистий тестрал глянув угору, з шурхотом розправив свої здоровенні кажанячі крила і знову почав скубти траву. Гаррі зупинився біля хвіртки в садок, що позаростав дикими рослинами, дивився на них, потираючи лоба, й думав про Дамблдора.
Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв'язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою… Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі…
І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопився за чоло й заплющив очі, а в його голові почувся гнівний верескливий крик. "Ти ж казав, що все вийде, якщо взяти чужу чарівну паличку!"
Перед очима раптом з'явилося видіння змарнілого старого чоловіка, що лежав у лахмітті на кам'яній підлозі й волав жахливим, тягучим криком, повним нелюдського болю…
— Ні! Ні! Благаю вас, благаю…
— Ти збрехав Лордові Волдеморту, Олівандере!
— Я не брехав… клянуся, не брехав…
— Ти захотів допомогти Поттерові, щоб він від мене вислизнув!
— Клянусь, я не хотів… я вважав, що чужа чарівна паличка подіє…
— То поясни, що сталося. Лущусову паличку знищено!
— Я сам не розумію… зв'язок… існує… тільки між вашими двома паличками…
— Брешеш!
— Прошу… благаю вас…
І Гаррі побачив білу руку, що піднімає чарівну паличку, відчув напад Волдемортової лютої злості, побачив, як той виснажений старий корчиться в агонії…
— Гаррі?
Видіння зникло так само раптово, як і почалося. Гаррі дрижав у темряві, вчепившись у садову хвіртку, серце гупало, шрам поколював. Минув якийсь час, поки він усвідомив, що біля нього стоять Рон і Герміона.
— Гаррі, вертайся в дім, — прошепотіла Герміона. — Ти вже передумав нас покидати?
— Залишайся, старий, — Рон гупнув Гаррі по спині.
— Що з тобою? — зазирнула в обличчя Герміона. —У тебе жахливий вигляд!
— Кращий, мабуть, — тремтячим голосом відповів Гаррі, — ніж в Олівандера…
Коли він переповів їм побачене, Рон був приголомшений, а Герміону це теж страшенно налякало.
— Це ж мало припинитися! Твій шрам… з ним такого вже не повинно бути! Не відкривай цей зв'язок — Дамблдор казав тобі—заблокувати мозок! Гаррі нічого не відповів, і вона схопила його за руку.
— Гаррі, він уже підкорив собі міністерство, й газети, і половину чаклунського світу! Не впускай його ще й у свою власну голову!
— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —
Упир у піжаміШок від утрати Дикозора висів над будинком усі наступні дні. Гаррі постійно сподівався, що той ось—ось зайде у задні двері, як і інші члени Ордену, що снували туди—сюди, при—носячи різні новини. Гаррі відчував, що тільки активними діями він розвіє почуття провини й горя, і що він якнайскоріше повинен узятися за пошук і знищення горокраксів.
— Ти ж нічого не вдієш з тими… — Рон беззвучно проказав губами слово "горокраксами", — поки тобі не стукне сімнадцять. На тобі й досі є Слід. Та й хіба тут ми не можемо все розпланувати з таким самим успіхом, як і деінде? Чи, може, — Рон перейшов на шепіт, — ти вже знаєш, де вони, ті відомо—що?
— Не знаю, — зізнався Гаррі.
— Здається, Герміона щось там досліджувала, — згадав Рон. — Казала, що розповість, як ти вже будеш тут.
Вони сиділи за сніданком. Містер Візлі й Вілл щойно відбули на роботу, місіс Візлі пішла нагору будити Герміону й Джіні, а Флер подалася приймати ванну.
— Тридцять першого Слід перестає діяти, — сказав Гаррі. — Це означає, що я ще мушу тут сидіти всього чотири дні. А тоді я зможу…