Знову з'явилася місіс Візлі з пляшкою бренді і вручила її Геґрідові. Той розкрутив кришечку й видудлив бренді одним духом.
— Мамо! — крикнула Джіні, показуючи на місце за кілька кроків.
Темряву осяяло синє світло, що дедалі яскравішало, а тоді з'явилися Люпин і Джордж. Якийсь час вони ще крутилися, а тоді попадали. Гаррі миттю збагнув — сталося щось погане. Люпин підтримував непритомного закривавленого Джорджа.
Гаррі підбіг до них і підхопив Джорджа попід ноги. Удвох з Люпином вони понесли Джорджа в будинок, через кухню занесли до вітальні й поклали на диванчик. Коли лампа освітила Джорджеву голову, Джіні зойкнула, а Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося: у Джорджа не було одного вуха. Іолову й шию збоку заливала яскрава червона кров.
Не встигла місіс Візлі нахилитися над сином, як Люпин Уже схопив Гаррі за руку й доволі безцеремонно поволік назад у кухню, де Геґрід усе ще намагався протиснути в двері своє масивне тіло.
— Йой! — обурився Геґрід. —Ану пусти! Відпусти Гаррі! Люпин його проігнорував.
— Яке створіння сиділо в кутку, коли Гаррі Поттер уперше зайшов у мій кабінет у Гоґвортсі? — запитав він, легенько струснувши Гаррі. — Відповідай!
— Е—е… здається, ґринділ в акваріумі?
Люпин відпустив Гаррі й притулився спиною до серванта.
— Шо то всьо має значити?! — заревів Геґрід.
— Вибач, Гаррі, але я мусив перевірити, — стисло пояснив Люпин. — Нас зрадили. Волдеморт знав, що тебе забиратимуть сьогодні, а сказати йому про це могли тільки ті, хто безпосередньо розробляв план. Ти міг виявитися самозванцем.
— А чо ти тоді й мене не перевіриш? —засопів Геґрід, що й досі не міг протиснутися в двері.
— Ти напіввелетень, — пояснив Люпин, дивлячись на Геґріда. — Багатозільна настійка діє тільки на людей.
— Жоден член Ордену не сказав би Волдемортові, що ми вирушаємо сьогодні, — заперечив Гаррі, бо ця думка була жахлива, він не вірив, що хтось на таке здатний. — Волдеморт аж наприкінці мене наздогнав, спочатку він не знав, котрий справжній я. Якби він був посвячений у наш план, то з самого початку знав би, що я буду з Геґрідом.
— Волдеморт тебе наздогнав? — різко перепитав Люпин. — І що сталося? Як ти врятувався?
Гаррі стисло розповів, як смертежери, що за ним гналися, якимось чином розпізнали в ньому справжнього Гаррі, як вони припинили гонитву, а тоді, мабуть, викликали Волде—морта, і той з'явився буквально за мить перед тим, як вони з Геґрідом досягли рятівного прихистку в батьків Тонкс.
— Вони тебе впізнали? Але як? Що ти зробив?
— Я… — Гаррі намагався згадати. Уся ця подорож зливалася в суцільну смугу паніки й розгубленості. — Я побачив Стена Шанпайка… знаєте, того хлопця, що працював кондуктором на "Лицарському автобусі"? І я спробував його роззброїти, замість… бо він же не усвідомлював, що робить. Його ж, мабуть, імперіуснули?
Люпин мав ошелешений вигляд.
— Гаррі, та про яке ти роззброєння говориш! Вони тебе хотіли впіймати і вбити! Принаймні приголомшуй їх, якщо не готовий убивати!
— Ми ж були на висоті кількасот метрів! Стен був сам не свій, а якби я його приголомшив і він би зірвався вниз, то відразу б загинув, не треба було б і "Авади кедаври" Два роки тому "Експєліармус" урятував мене від Волдеморта, — виклично додав Гаррі. Люпин йому нагадав глузливого гафелпафця Захаріаса Сміта, котрий висміював Гаррі за намагання навчити роззброюванню Дамблдорову армію.
— Так, Гаррі, — ледве стримуючись, прохрипів Люпин, — і це сталося на очах у смертежерів! Ти вже мені вибач, але в мить, коли тобі загрожувала нагла смерть, це був, м'яко кажучи, незвичний хід. А повторювати його сьогодні на очах у смертежерів, які були присутні під час того першого випадку або про нього чули — це було просто самогубство!
— То я що, мав убити Стена Шанпайка? —сердито вигукнув Гаррі.
— Звичайно, ні, — заперечив Люпин, — але смертежери… чесно кажучи, і всі інші… сподівалися, що ти у відповідь нападеш. "Експєліармус" —корисне закляття, Гаррі, проте смертежери вважають, що ти тільки ним і користуєшся, і я вимагаю, щоб так більше не було!
Після Люпинових слів Гаррі почувався ідіотом, однак у душі в нього ще жевріла жаринка непокори.
— Я не вбиватиму людей тільки тому, що вони перейшли мені дорогу, — сказав Гаррі. — Це Волдемортів стиль.
Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався.
Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина:
— А з Джорджем усе буде гаразд?
Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось.
— Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям…
Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір.
Там, на подвір'ї, з'явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігнутий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з—за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди.
— Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор?
— "Гаррі — наша найбільша надія. Довіртеся йому", — спокійно відповів Люпин.
Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав:
— Це він, я вже перевірив!
— Добре, добре! — буркнув Кінґслі, ховаючи чарівну паличку під плащ. —Але хтось же нас зрадив! Вони знали, що це буде сьогодні!
— Схоже, що так, — погодився Люпин, — але вони, здається, не чекали, що Поттерів буде семеро.
— Невелика радість! — сердито зауважив Кінґслі. — Хто ще повернувся?
— Тільки Гаррі, Геґрід та ми з Джорджем. Герміона затулила руками рота, щоб ніхто не чув, як вона застогнала.
— Що було з тобою? — запитав у Кінґслі Люпин.
— П'ятеро гналися, двох поранив, одного, можливо, вбив, — скоромовкою протарабанив Кінґслі, — і ще ми бачили Відомо—Кого, він долучився до погоні напівдорозі, але досить швидко зник. Ремусе, він уміє…
— Літати, — договорив за нього Гаррі. — Я теж його бачив, він гнався за нами з Геґрідом.
— Тепер ясно, чому він зник… погнався за тобою! — вигукнув Кінґслі. — А я не зрозумів, чого це він пропав. А Що його змусило обрати іншу жертву?
— Гаррі занадто чемно повівся зі Стеном Шанпайком, — пояснив Люпин.
— Зі Стеном? — перепитала Герміона. — Я думала, він у Азкабані.
Кінґслі невесело гмикнув.
— Герміоно, там явно сталася масова втеча, але в міністерстві, мабуть, це все зам'яли. Я бачив Траверса—у нього злетів каптур, коли я в нього влучив закляттям — а він теж мав би бути там. А що було з тобою, Ремусе? Де Джордж?
— Йому відірвало вухо, — сказав Люпин.
— Вухо?! — зойкнула Герміона.
— Снейпова робота, — додав Люпин.
— Снейпова? — вигукнув Гаррі. — Ви не казали…
— У нього під час гонитви злетів каптур. " Сектумсемпра" —це Снейпів коник. Я не зміг йому відплатити, бо мусив тримати пораненого Джорджа на мітлі — він утратив багато крові.
Запала тиша, всі четверо глянули в небо. Там не було ані найменшого руху. Зірки дивилися на них незворушно й байдуже, і їх не заступали летючі постаті їхніх друзів. Де Рон? Де Фред і містер Візлі? Де Білл, Флер, Тонкс, Дикозор і Манданґус?
— Гаррі, поможи! —хрипко гукнув Геґрід, бо знову застряг у дверях. Радий, що може відвернути думки від сумного, Гаррі визволив Геґріда і подався через порожню кухню до вітальні, де місіс Візлі та Джіні лікували Джорджа. Місіс Візлі уже зупинила кровотечу, і в світлі лампи Гаррі виразно бачив зяючу діру там, де було Джорджеве вухо.
— Як він?
Місіс Візлі озирнулася й пояснила:
— Я не зможу відростити вуха, бо його знищено темною магією. Та могло бути й гірше… він хоч живий.
— Так, —погодився Гаррі. — Слава Богу.
— Я чула, ще хтось прибув на подвір'я? — поцікавилася Джіні.
— Герміона й Кінґслі, — відповів Гаррі.
— Слава Богу, — прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.
— Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз
відійди, бо гірше буде!
Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені. —Артуре! — заридала місіс Візлі. — Ой, слава тобі Господи!
— Як він?
Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп'явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.
Ніби відчувши прихід брата—близнюка та батька, Джордж поворухнувся.