Віднедавна зрозумів - зараз усім можна. Звісно, не впідряд.
А тим, хто дуже й дуже хоче. Занадтий хотів. Настільки, щоб уже й моглося. А можеться настільки, скільки знається, а знається від того, що думається, а думається, бо на те в чоловіка голова. Рондо.
* * *
- Хтосе Хтосевичу? Вітаю.
- Саме Самовичу, радий, радий. І дарма, що Сам Самович сидить в офісі за морями-океанами, а Хтось Хтосевич - у скромнішому, у Києві.
Як мікронними золотими нитками проштрикують зараз щоки притрюханих уже красунь, аби золоте павутиння надало обвислим ланітам дівочої пружности, так невидима й орґанолептично невідчутна хвильова сітка прошила зараз усе надземелля, ґвалтуючи нашу поважну пані-планету, збуджуючи, тонізуючи, стимулюючи простір. Інформація, інформація, й ще інформація - план (не той, що в соціялізмі, а наркотик), героїн, маріхуана, екстазі, кокаїнова доріжка сучасного життя. Вона (і кокаїнова доріжка, й інформація) лізе зусібіч, тарганячо незнищенна. Вже й не чув би її, не бачив би. Бо досить катастроф і нещасть у приватному житті, щоб смикати за оголені нерви ще й горами трупів, терактами, маніяками, миротворчими континґентами, цінами на бензин. А вона (вже тільки інформація) безугаву бринить, невидимими золотими нитками обплітаючи атмосферу, видзвонює самовдоволено: всесвітній час NN годин, NN хвилин, прослухайте всесвітнії новини. Крутімо скорше коліщатко приймача, до приємного, заспокійливого, до лагідного, на кшталт «не питай, чого в мене заплакані очі».
Не вдасться. Бо в огромі всесвітнього ефіру вухо периферійно чіпляє знайоме прізвище. Й вдруге.
- Ми проаналізували ваші міркування. Чотирьох можна розробляти: Аґрарія, Натураліста, Жінку-воїна і Занадтого.
Цікаве псевдо.
- Це - прізвище.
- Передайте йому мої вітання. І запам’ятайте: те, що гарно спрацювало у Білому Домі, не пройде на Банковій. До слова, операцію «Моніка» віднесли до кращих операцій року. Геніальна у своїй простоті ідея, оперта на точне знання менталітету народу й бездоганний розрахунок щодо розкладу політичних сил. Ви, здається, були причетні до неї?
Вітаю.
- Дякую. Це я придумав епізод з сигарою. Думаю, він стане класикою жанру. До речі, спершу ідея була забракована як така. Старші товариші сказали, що з дусі-Білла яструба зробити не можна за природою речей.
- Знаю. Це ще раз доводить велич Центру. Жодних амбіцій і дідовщини у керівництва - визнали свою помилку і виграли. Як кажуть у Росії: «каждое лыко - в строку». Даруйте, ще не перебудувався на країну вашого нинішнього перебування. Як вивчу тамтешні прислів’я - скористаюся.
- Я вас зрозумів. Тут потрібні нові підходи й нове мислення. Я згадую, яка то була блискуча ваша ідея - запустити в Росії дезу, що після операції Єльцина підмінили, і ядерна валізка - в руках у двійника-маріонетки. У цивілізованій країні це вибух, скандал, громадянська війна. А там? Вгадувати, де справжній Бе Ен, а де підробний, стало національною грою росіян. А тут взагалі… Спробували механічно випробувати той самий прийом на останніх виборах, і геть програли. Деза, що країною править не нинішній Президент, а його двійник, взагалі пройшла поза увагою.
Нуль емоцій. Сколихнути цей кусень сала? Ви знаєте, до речі, що сало навіть радіацією не вражається?
- Не треба панічних настроїв. Доручення у вас серйозне.
Упораєтеся, - здобудете гарний трамплін у кар’єрі. Йдіть від парадоксу. Українці для нас - народ непередбачуваний.
Спрацює або надто складне, або щось простеньке. Творчих вам успіхів на благо Центру, а отже, на наше. Чекаю звітів. І пам’ятайте, визначити лідера серед чотирьох претендентів треба негайно. Розпочинати підготовку до президентських перегонів не буває зарано, буває запізно. Ми не можемо розпорошувати сили Центру. Хай! Себто, хай живе!
* * *
Занадтий, вмостившись в авті, звично натицяв електронного записника. Номером першим на сьогодні значився візит до тещі. Теща Семклита, або по-сільському баба Сенька, жила на протилежному кутку Тихих Вод. Лягаючи у приватну клініку для схуднення і виведення з організму шлаків, дружина Ліда нагадувала й нагадувала Занадтому про візит до її матері в село. Однокласниця з сільради зателефонувала Лідці Занадтій: її мати написала заповіт на хату якомусь молодикові, який заприсягнувся доглянути Сеньку до смерті. Хід сильний. На аварійні роботи часу майже не залишалося, поки до Києва не докотилося, що в Занадтих чужі люди стару, хвору матір доглядають. Лідка кликала бабу Сеньку до себе ще торік. Але та вперлася: не поїде в город нізащо. Хоч і сто років їй буде. Хоч і двісті. Хоч і двісті п’ятдесят.
Ще совіцький Занадтий колись захопився студіюванням механіки людських стосунків, яка виявилася не складнішою за сопромат. Прочитаний напівлеґальний у застійні часи Карнеґі - емісар вільного світу - збурив усе його єство. Доти не замислювався, що спілкуватися - наука, і як така, «імєєт много ґітік». Ширвжиткова популярна філософія спілкування цього Карнеґі, застосована допитливим Занадтим у Великій Хаті, серед зануреного у мухоїдські будні, нецікавого до усього, поза технічним обслуговуванням життєвих процесів своїх організмів, спілкувального простору, довела його (Занадтого) до висновку, що загалом люди - примітивні та несконцентровані, а як не примітивні і сконцентровані, то - ледачі. Взяти їх голіруч, справа не така й складна. Окрема категорія - жінки. Яких він не те, щоб за людей не мав, але серед людства виокремлював. Жінки погано надавалися до наукового упорядкування, вектори їхніх сіпань і стрибків були непередбачувані, як у бліх (ти думаєш, що дама бентежиться через твої слова, а у неї на гадці - як стати так, щоб не видно було драної колготки), логіка їхньої поведінки - збагненна лише їм самим.
«Льоха! - для тонусу роздратувався Занадтий, лаючи дружину, - погано кликала. Зараз скажу бабі, хай негайно дарує свою халупу кому хоче й їде до нас». Звідкись на дорогу вихопилася курка з плямою зеленки на спині. Занадтий гуднув, сполохав її. Давно не був у селі. Дивись, Володько, на дорогу! Щоб не заздрив сільський електорат, Занадтий їхав старим синовим «жигулем» і почувався невпевнено. Руки вже встигли звикнути до фордівських реакцій і не хотіли згадувати архаїку. Вранішній пік скінчився. Кому треба, вже розставляли банки з молоком на базарі і відмикали двері київських офісів. Пустельна дорога тішила. Занадтий газонув. Перше, що він побачив, вихопившись з сільського шляху на шосе до Собачого хутору, де жила теща, був чорний вухатий собака, який неквапом перебирав лапами до неонової вивіски «Розслабон». Занадтий різко викрутив кермо праворуч, аби не збити пса, і раптом «жигуль» струснуло ударом…
«Такого ось числа певного місяця цього року, в районі хутора Собачого села Тихі Води, на такому ось кілометрі траси Київ - смт. Деснянка сталася дорожньо-транспортна пригода. Автомобіль ВАЗ-21061 синього кольору збив жителя села Тихі Води Балабуху Петра Ільковича, який помер на місці наїзду до прибуття машини «швидкої допомоги» від травм, несполучних з життям. Свідки - Вовчик Феодосія Данилівна і Кучеренко Олександра Степанівна показують, що автомобіль «жигулі» синього кольору (за свідченням г-ки Кучеренко - чорного), не зупиняючись, з місця наїзду втік, залишивши г-на Балабуху П.І. без допомоги. Номерних знаків свідки не запам’ятали. Г-ка Вовчик на своїх свідченнях, що у номері була «двійка» і «трійка», не наполягає. З акту медичної експертизи випливає, що потерпілий на момент скоєння ДТП був у стані вторинного сп’яніння. В його крові вміст алкоголю становив 1,5 промілє. Водій транспортного засобу, за результатами замірів гальмівного сліду, їхав з перебільшенням швидкості. За фактом дорожньотранспортної пригоди і втечі водія з місця пригоди порушено кримінальну справу».
Занадтий витягував з «жигуля» останні жили. Схаменувся, коли попереду завиднівся двоповерховий куб ДАІ перед в’їздом до міста. Стоп-контроль. «Що я роблю, ідіот, - Занадтий тремтячими руками зупинив машину перед шлагбаумом. - Зараз старшина підійде ближче, побачить пом’яте крило, подряпину. І - трандець». До облитого холодним потом, сполотнілого, як мрець, Занадтого, ліниво сунув інспектор ДАІ. «Господи, поможи. Ну, чому я не знаю жодної молитви… Як там мама казала: «Отче наш, єжи єси… єси єжи… Вивчу, присягаюсь, вивчу до крапки. Боже, тільки поможи зараз, будь ласка. Далі я вже сам якось».
Міліціонер, здавалося, стояв на місці, хоча Занадтий ясно бачив, що ноги його рухалися, повільно ступали одна поперед другої - двиг, двиг. Занадтий вчепився в кермо так, що висмикни його зараз якась сила з сидіння, вирвала б разом з колонкою. Старшина зробив нетерплячий жест жезлом. Занадтий не зрозумів, заважав тонкий писк крові у вухах.
Старшина повернувся до Занадтого вже роздратовано, і той на разі зрозумів, що це його. Відпускають. На волю. Додому. А там він заховається в нору, замете слід. Хто був на трасі? Нікого, самі паркани. Ні, чорний вухатий собака. Ось він проявився перед очима, як на знімку «Полароїда»: чорний з жовтими плямами, вуха, як гвинт у гелікоптера. Пес вихопився з провулку на трасу, якраз під колеса. Занадтий знову наче почув скрегіт своїх гальм, відчув окріп крові в голові, здригнувся від сильного глухого удару в крило, вз-зз, вз-з-з, джиґ, бум, бап…