Ішов сніг, і Вінні-Пух чалапав білою-білою лісовою стежкою, міркуючи про те, що, мабуть, оце зараз Паць сидить собі біля грубки та вигріває ніжки; але, на превеликий подив, він побачив, що двері Пацевої хатки розчинені, і що довше Пух зазирав усередину, то більше переконувався, що Паця там немає.
– Він кудись пішов,– сумно сказав Пух.– Ось у чому річ. Через те його й немає вдома! Доведеться самому тут погуляти та все як слід обміркувати. А шкода!
Але передусім, щоб остаточно упевнитись, Пух вирішив усе-таки голосно-голосно постукати... Чекаючи на Пацеву відповідь, він підстрибував, аби зігрітися, і раптом йому в голові зазвучала пісенька, і вона здалася Пухові такою гарною, що напевне сподобається й вам:
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом),
Аж валить з ніг
(Тірлім-бом-бом),
Іду вперед
(Тірлім-бом-бом),
Не бачачи дороги.
І хтозна,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
Не знаю,
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом),
У мене
ЧОМ?
(Тірлім-бом-бом)
Так мерзнуть ноги?
– Тоді я ось що зроблю,– сказав Вінні-Пух.– Я зроблю так: просто зараз піду додому та подивлюся, котра година, і, може, вдягну шалика, а тоді навідаюсь до Іа-Іа і заспіваю йому цю пісеньку.
Пух підтюпцем подався додому і по дорозі був такий заклопотаний новою пісенькою (яку ще треба було трішки довершити, перш ніж заспівати Іа), що, коли він зненацька побачив Паця, який зручно вмостився в його найкращому кріслі, то спромігся лише почухати потилицю й поринути в глибоку задуму: до чиєї ж він хатки втрапив?
– Привіт, Пацю,– сказав Пух.– А я гадав, тебе немає вдома.
– Ні, Пуше,– сказав Паць.– Це тебе немає вдома.
– Може, й так,– сказав Пух.– Принаймні я певен, що когось із нас вдома таки немає.
Він зиркнув на годинника, котрий уже багато тижнів підряд показував за п'ять одинадцяту.
– Диви, вже майже одинадцята! – радісно мовив Вінні-Пух.– Ти прийшов дуже вчасно: мені саме час підкріпитися,– і Пух застромив голову в буфет.– А тоді – чуєш. Пацю? – ми підемо гуляти і заспіваємо Іа пісеньку.
– Яку пісеньку, Пуше?
– Ту саму, якої ми хочемо заспівати Іа,– пояснив Пух.
Годинник усе ще показував за п'ять одинадцяту, коли Пух та Паць за добрі півгодини вийшли надвір.
Вітер ущух, і сніг, якому набридло крутитися, щоб упіймати самого себе за хвоста, тихенько спадав униз, і кожна сніжинка сама знаходила собі місце для відпочинку. Часом тим місцем виявлявся Пухів ніс, а часом щось інше, і трохи згодом у Паця навколо шиї виріс білий-білісінький шарф, а за вухами стало так сніжно, як ще ніколи в його житті.
– Пуше,– сказав Паць, трішки соромлячись, бо йому не хотілося, аби Пух подумав, ніби він слабодухий.– А що, як зараз ми підемо додому та повчимо як слід твою пісеньку, а вже тоді заспіваємо її Іа? Скажімо, завтра... або... або там іншим разом, коли принагідне його здибаємо?
– Це дуже слушна думка, Пацю,– сказав Пух.– Ми зараз же, дорогою, й вивчимо цю пісеньку. Але йти додому й вивчати їїтам не слід, бо це Спеціальна Дорожня Пісенька для Снігової Погоди, і її треба співати дорогою, коли йде сніг.
– Обов'язково? – стривожено запитав Паць.
– Та ти сам побачиш, коли послухаєш, бо вона починається так:
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом)...
– Тірлім що? – спитав Паць.
– Бом-бом,– сказав Пух.– Я вставив це, щоб вона була дзвінкіша.
Аж валить з ніг
(Тірлім-бом-бом)...
– А хіба ти не сказав "оце-то сніг"?
– Сказав, але то було попереду.
– Попереду тірлім-бом-бома?
– Та то ж був інший тірлім-бом-бом,– сказав Пух, відчуваючи, що його зовсім збито з пантелику.– От не перебивай, я проспіваю все до кінця, і тоді ти зрозумієш.
І він заспівав спочатку:
Оце-то сніг
(Тірлім-бом-бом),
Аж валить
з ніг
(Тірлім-бом-бом),
йдемо вперед,
(Тірлім-бом-бом),
не бачачи дороги.