– Я Паць!
– Так, любий, так,– лагідно сказала Кенга. – Хіба я заперечую? Бач, яке розумне – і голосок уже навчилося підбирати – ну чисто тобі Паць! – вела вона далі, дістаючи з полиці великий брусок жовтого мила. – Ну, чим ти мене ще потішиш?
– Хіба ти не бачиш? – зарепетував Паць.Очей у тебе немає чи що? Подивися ж на мене!
– Та я дивлюся, любий мій Ру, дивлюся, – сказала Кенга суворо.– А от ти, бачу, забув ся, що я тобі вчора казала про блазнювання. Якщо ти будеш викаблучуватися й далі, мов той Паць, то, коли виростеш, станеш схожим на Паця, і тоді про це дуже-дуже пожалкуєш. А тепер – гайда у ванну і не дратуй мене, бо ти мене знаєш!
Не встиг Паць навіть зойкнути, як уже опинився у ванні.
Кенга заходилася щосили терти його великою кудлатою мочалкою.
– 0-йо-о-о-й! – верещав Паць.– Відпусти мене! Я ж Паць!
– Не роззявляй рота, серденько, бо наковтаєшся мила,– сказала Кенга.– От бач! Що я тобі казала?
– Ти... ти... ти це зумисне зробила,– забулькотів Паць, тільки-но спромігся заговорити.
Але нараз рота йому затулила мочалка.
– Отак, мій любий, отак, коханий, хоч тепер помовч,– сказала Кенга, але за хвилину вона вже витягла Паця з ванни і дбайливо витерла м'яким рушником.
– А тепер,– сказала Кенга,– вип'єш свої ліки і можеш спатки.
– Я-я-я-які ще ліки? – пробелькотів Паць.
– Риб'ячий жир, щоб ти виріс великий та сильний, моє серденько. Адже ти не хочеш бути таким малесеньким, як Паць, не хочеш? Ото ж бо!
У цей час хтось постукав у двері.
– Прошу, – сказала Кенга, і до кімнати увійшов Крістофер Робін.
– Крістофере Робіне! Крістофере Робіне! – жалісно загукав Паць.– Скажи Кензі, хто я такий. Вона весь час каже, що я – Крихітка Ру! А я зовсім не Крихітка Ру, правда?
Крістофер Робін оглянув Паця дуже ретельно і похитав головою.
– Авжеж, ти не Ру,– сказав він.– Я щойно бачив Ру в гостях у Кролика. Вони там собі граються.
– От тобі й маєш! – сказала Кенга.– Ну хто ж міг знати! І як це я могла помилитися?
– Ага, ага! Бачиш! – заторохтів Паць.– Чия правда? Я ж казав, що я – Паць! От!
Крістофер Робін знову похитав головою.
– Ні, ти не Паць,– сказав він.– Паця я знаю чудово, і він зовсім іншого кольору.
Паць намірився був сказати, що все це через купання, та вчасно збагнув, що, мабуть, цього не слід говорити. Він роззявив рота, щоб сказати щось інше, і в цей час Кенга засунула йому в рот ложку з ліками, а тоді ніжно поплескала по спині й сказала, що риб'ячий жир дуже-дуже смачний, коли до нього гарненько звикнеш.
– Я знала, що це не Паць,– сказала Кенга потому.– А все ж, цікаво, хто це такий?
– Мабуть, це один із Пухових родичів,– припустив Крістофер Робін,– скажімо, дядько або племінник, або ще там хтось.
– Атож, так воно, мабуть, і є, – погодилася Кенга і сказала, що треба йому дати якесь ім'я.
– Можна назвати його просто Пухтик,– сказав Крістофер Робін. – Або скорочено – Генрі Пухтик.
Та, тільки-но діставши таке чудове ім'я, новоспечений Генрі Пухтик випручився з обіймів Кенги і скочив на долівку. На його щастя, Крістофер Робін не причинив дверей.
Ніколи за все своє життя Генрі Пухгик-Паць не бігав так швидко, як тепер. Він летів, мов на пожежу, мигочучи п'ятами, і не оглядався й не зупинявся аж до своєї хатки. Лише за сотню кроків від власних дверей він сповільнив біг і решту шляху котився по пилюці, щоб знову набрати свого звичного кольору, такого милого та приємного...
Отак Кенга й Крихітка Ру зосталися жити в Лісі. І щовівторка Крихітка Ру на цілий день ішов у гості до свого щирого друга Кролика, а Кенга проводила свійщовівторок зі своїм щирим другом Пухом, навчаючи його стрибати, а Паць щовівторка гостював у свого давнього щирого друга Крістофера Робіна.
І всім було страшенно весело.