Іноді Паць вилазить посеред уроку на парту й уважно зазирає в чорнильницю, куди Крістофер Робін часто вмочає перо. Тож не дивно, що Паць грамотніший за Пуха, хоч Пухові це байдуже.
"Аби голова була на плечах",– каже ведмедик.
І правду каже. Аж ось зарепетували й інші:
– А чого про нас нічого?
Гаразд, друзі, облишмо вже Приповідку та перейдемо до самої Казки, яка складається з багатьох-багатьох цікавих пригод...
А.А.М.
ПРИГОДА ПЕРША,
У якій ми знайомимось з Вінні-Пухом та не тими Бджолами
Перед вами звичайний плюшевий ведмедик.
Як бачите, він спускається сходами слідком за своїм другом Крістофером Робіном, головою донизу, і перелічує східці власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати східці він поки що не знає. Правда, часом йому здається, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь інший спосіб. Та саме подумати йому, на жаль, і ніколи.
Так чи не так, але ось він уже зійшов униз і готовий з вами познайомитися:
– Війні-Пух!
Коли я вперше почув його ім'я, то дуже здивувався і сказав:
– А я гадав, він хлопчик.
– Він і є хлопчик,– сказав Крістофер Робін.
– То чому ж ти називаєш його Вінні?
– Я не називаю.
– Невже?
– Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш?
– Еге, тепер розумію,– швиденько погодився я.
Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора...
– А як із казочкою? – спитав Крістофер Робін.
– Що з казочкою? – спитав я.
– Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться!
– Може, й міг би,– сказав я.– Тільки якої ж йому хочеться і про що?
– Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа!
– Та знаю, знаю!
– То розкажи, татусю, будь ласка, – попросив Крістофер Робін.
– Гаразд, спробую.
– І я спробував...
Колись, давно-давно,– здається, минулої п'ятниці – у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух.
– Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? – спитав Крістофер Робін.
– Ніскілечки! – буркнув хтось баском.
Одного разу Вінні Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж!
Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати.
Спершу він подумав так:
"Оте жжжжжж! – то недарма. Саме жикання ні з того ні з сього не візьметься. Коли є жикання – це означає, що хтось для чогось жикає. Дуб жикати не може. Значить, жикає хтось інший. А навіщо тобі жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моєму, так!"
Далі він ще подумав, подумав і сказав сам до себе:
– А для чого на світі бджоли? Щоб робити мед! По-моєму, так!
Тут він підвівся і сказав:
– А для чого на світі мед? Щоб я його їв! По-моєму,тільки так!
І з цими словами він подерся на дерево. Він ліз, ліз і ліз і, поки все ліз та ліз, по дорозі мурмотів собі пісеньку, яку сам щойно склав:
I ведмедики, й ведмеді
Люблять мед і все на меді.
Жжи!Жжи!Жжи!
Чому це так, скажи?
От він видерся ще трохи вище... і ще трохи вище... а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище. І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька:
От якби ведмедики,
От якби
Та були всі бджолами!
(Трим-би-би!)
Тоді б вони свої хати
Перестали витягати
На дуби.
Би!
І тоді – коли б це
Та якби —
Бджоли були нами!
(Трим-би-би!)
Лазити б не треба
Трохи не до неба —
На дуби!
Би!
Правду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пісенька вийшла трохи жалісливою. Але йому залишилось дертися зовсім-зовсім-зовсім небагато: ну, тільки стати на оцю гілочку – і...
Трррісь!!!
– Рятуйте! – крикнув Пух, пролетівши три метри донизу і бемцнувшись об іншу гілку.
– Ех, навіщо я...