– А завтра о шостій ранку ми зустрінемось біля Сосен і подивимося, скільки Слонопотамів утрапило до нашої пастки.
– До шостої, Пацю! А мотузка в тебе знайдеться?
– Ні. А для чого тобі мотузка?
– Щоб відвести їх додому,– сказав Пух.
–А-а-а! Я гадав, Слонопотами йдуть на свист.
– Одні йдуть, а інші не йдуть. За Слонопотамів ручатися не можна. Ну, на добраніч!
– Бувай здоров!
І Паць потрюхав до своєї хатки, біля якої була дошка з написом "Стороннім В", а Вінні-Пух почав укладатися спати.
За кілька годин, коли ніч тишком-нишком уже тікала геть. Пух зненацька прокинувся від якогось млосного відчуття. У нього вже бувало раніше подібне відчуття, і він знав, що воно означає: йому хотілося їсти.
Пух почалапав до буфета, видерся на стілець, понишпорив на полицях і не знайшов там нічого.
– Дивно,– подумав він.– Я ж знаю, що там у мене стояв глечик із медом. Повнісінький глечик, із медом по самі вінця, і на ньому ще було написано "МЕТ", щоб я, бува, не помилився. Дивно, дуже дивно.
І він почав ходити з кутка в куток по кімнаті, розмірковуючи, куди ж міг подітися глек, і бурмотів собі під ніс пісеньку. Ось таку:
Куди ж це мед мій запропав?
В буфеті повен глек стояв!
Втекти від мене він не міг -
У нього ж бо немає ніг!
Не міг чкурнути він у ліс,
Бо мед – то не кабан;
У річку теж він не поліз,
Він що – Слонопотам?
I звісно, мед – це вам не птах,
Не пурхне в небеса.
А все ж пропав він... Ох-ах-ах!
Оце вже чудеса!
Він пробурмотів цю пісеньку тричі підряд і раптом усе пригадав. Адже вінсам одніс глека до Хитрої Пастки на Слонопотамів!
– Ой, ой, ой! – сказав Пух.– Ось що трапляється, коли надто піклуєшся про Слонопотамів!
І він знову вклався в ліжко.
Проте сон йому наче рукою зняло. Що дужче він силкувався заснути, то гірше це в нього виходило.
Пух спробував лічити овець,– іноді це чудовий спосіб швидко заснути,– але тепер він зовсім не допомагав.
Тоді Пух узявся лічити Слонопотамів, та виявилося, що це ще гірше, бо кожен Слонопотам, якого він лічив, одразу ж накидався на його, Пухів, глек із медом і вилизував усе до краплини!
Кілька хвилин Пух лежав і мовчки терпів муки, та коли п'ятсот вісімдесят сьомий Слонопотам облизав свої ікла і буркнув вдоволено сам до себе:
"Чудовий мед, кращого я ніколи й не куштував",– Пух не витримав.
Він скочив із ліжка, вибіг із хати і помчав навпростець до Шести Сосен.
Сонце ще ніжилось у ліжку, але над Дрімучим Пралісом небо прозоріло, ніби попереджаючи, що сонечко вже прокидається і ось-ось вислизне з-під ковдри. У передранкових сутінках Сосни виглядали журними й самотніми; Глибоченна Яма здавалася ще глибшою, ніж насправді, а глек із медом, що стояв на дні, був зовсім примарний, неначе тінь.
Та коли Пух опинився поруч із глеком, його ніс миттю відчув мед, і Пухів язик сам вистромився з рота і став жадібно облизувати губи.
– От біда! – сказав Пух, тицьнувшись писком у глек.– Слонопотам майже все з'їв!
Далі, трохи подумавши, він додав:
– Ох, ні, то ж я сам з'їв! Я й забув.
На щастя, з'їдено було не все. На самому денці лишилося ще трішечки меду, тож Пух засунув голову в глек і заходився лизати...
Тим часом прокинувся й Паць. А прокинувшись, він одразу ж сказав: "Ох!" Далі набрався духу й додав: "Ну, що ж!" А далі вже геть хоробро закінчив: "Так тому й бути!"
Та насправді він почував себе не дуже хоробро, і йому аж серце заходило в п'яти, бо в голові стугоніло страшнюче слово – Слонопотам!
"Який він із себе, тойСлонопотам ?
Невже злющий, як сто вовків?
Чи йде він на свист? І якщо йде, то чого?
А поросят він їсть чи ні?
І якщо їсть, то чи всіх підряд?
І якщо він такий ласий до поросят, то, може, він усе ж не зачепить поросятка, в котрого є дідусь на ім'я Стороннім Вільям?"
Бідолашний Паць не знав відповіді на жодне з цих питань...