Он яркой молнией сверкнул, всего-то сорок девять.
Душа его сейчас в Раю, я верю и надеюсь!
Ему спасибо говорю. Жаль, не успел при жизни.
Но все же долг свой отдаю, теперь уж после тризны!
Я строки эти всем, УШЕДШИМ посвящаю.
Тем, кто тепло Души дарил, сердца свои сжигая!
У Господа прошу одно, дай им дорогу к Раю.
Их память, их дела, в нас живут, не умирают!
Стоит пустым рабочий стол, лишь фото в черной раме.
И он, улыбчив как всегда и как всегда с друзьями!
Теперь густая тишина, из всех углов крадется.
Как жаль, ЕГО здесь больше нет, увы, он не вернется!
Хамфест
Собрались мы из разных мест,
Не просто выпить, закусить.
У нас событие – ХАМФЕСТ,
Он круче Евро, может быть!
И хоть знакомы все вокруг,
В эфире встретились не раз.
Но как прекрасно, старый друг,
Увидеть блеск знакомых глаз!
Шумит сосна, и Псел течет,
В бокале пенится вино.
Все годы, что прошли, не в счет.
Не воротить их, все равно.
Трансивер снова на столе,
CQ,CQ, летит в эфир,
Пусть мы чуть-чуть "навеселе",
Ведь представляем, целый мир!
Мир прохождений и антенн,
Мир ламп, РА и микросхем.
Где связи все идут в зачет,
Хоть жизнь меняется, течет.
Но раз в году, иль может два,
Когда расстелится трава,
В реке прогреется вода,
Мы собираемся всегда!
Есть Шостка, Глухов, Лебедин,
Ромны, Ахтырка и Колядин,
Кролевец, Сумы, Тростянец,
И много милых нам Сердец!
Хамфест, Хамфест, улыбки, смех,
Общенья праздник, без сомненья.
Как старый друг, ждешь в гости всех,
Всех тех, кто любит приключенья.
Я приглашаю всех, Друзья,
Конечно, если время будет.
К нам на Хамфест, здесь вся "Семья",
Здесь все достойнейшие люди!
1.2. Григорий Плечко, UT5XM Село Короченки, Житомирская обл
Не розчаруюся в тобі
Ти, рідна, й досі у журбі
І воскресаєш ти повільно…
Не розчаруюся в тобі,
Моя ти страднице-Вкраїно
Страждає єдність, далебі -
Віки роз’єднана в неволі!
Не розчаруюся в тобі -
Дорога спільна, спільна доля.
Не гордимося хай, ще ні,
Тобою, мовою ясною -
Не розчаруюся в тобі,
Ти будеш все життя зі мною
Бо я, як син, збагнув твій біль,
Я ж не дитя уже наївне -
Не розчаруюся в тобі.
Моя ти ненько-Україно!
Багатство, поки що, в добрі,
А щедрість – в серці, не в коморі.
Не розчаруюся в тобі -
Поділим навпіл радість, горе.
Я вірю у часи нові,
Ту віру грози не остудять.
Не розчаруюся в тобі,
В героях тих, що є, що будуть.
Я вірю в неба голубінь,
У золотий пшеничний колос -
Не розчаруюся в тобі,
Я заявлю на повний голос.
Одвічний біль…
Одвічний біль, одвічна втіхо!
Не вірю я, що ти з ребра!
На радість нашу, чи на лихо,
Бог жінку з іншого зібрав.
У фарб зорі він взяв чарівність,
Додав жорстокість злих стихій,
Красу і лебедину вірність
Й долив до них отруту змій.
Ослину впертість, ласку киці
Змішав зі мстивістю пантер,
З’єднав з ревнивістю тигриці
Жадобу п’явок-ненажер.
Перемішав з дурманом зілля
Комахи в’їдливої писк,
Яскраве сонячне проміння
Й нічних зірок холодний блиск.
В смутну задуму, що мав місяць,
Додав ще грацію газель,
Потовк заміс, як тісто місять,
Поглянув збоку – ні, не все.
Тож компонент додав останній,
Що в жінці досі ще не зник:
Магнітну силу притягання,
Яку зна кожен чоловік…
З легенди вийшла ти, чи з міфа,
Нехай ти з тіста, чи з ребра -
Одвічний біль, одвічна втіхо:
Любові, щастя і добра.
Не стерти велич Перемоги
Не зітруть і віки твою велич,
Не забути того, що було,
Хоч гранітні стираються стелли
Й ветерани – один на село.
Приспів:
Хай луна мідний дзвін в піднебесся…
Перемого! Для нас ти свята!
Тільки хто ж через рік? Через десять?
Знов настирливо серце пита.
Та ми вірим, що пам’ять нетлінна
І про подвиг згадаємо знов,
Подвиг тих, хто не став на коліна,
Хто за нас проливав свою кров.
Приспів:
Хай луна мідний дзвін в піднебесся…
Перемого! Для нас ти свята!
Тільки хто ж через рік? Через десять?
Знов настирливо серце пита.
Це вони задихались в болотах,
Замерзали в глибокім снігу,
Гамували зашерхлим ротом
Свою з кінського сліду жагу.
Приспів:
Хай луна мідний дзвін в піднебесся…
Перемого! Для нас ти свята!
Тільки хто ж через рік? Через десять?
Знов настирливо серце пита.
І крізь вихор шаленої бурі,
Батьківщину закривши грудьми,
Вони йшли і на смерть, й на тортури,
Щоби ми залишались людьми.
Приспів:
Хай луна мідний дзвін в піднебесся…
Перемого! Для нас ти свята!
Тільки хто ж через рік? Через десять?
Знов настирливо серце пита.
Війна – завжди війна
Транзистор муркає на вушко,
В кімнаті спокій і тепло…
Хтось знов когось бере на мушку…
Добро і Зло, Добро і Зло…
Події мов із каруселі
Хватає память наугад
Й проводить дивні паралелі:
Чечня, Афган і … Сталінград.
На Волзі голову склав тато,
Кабул з синів зробив калік,
Вернувся зять живим до хати,
Та душу в Грозному обпік…
І знову плаче мати сива,
Бо все ж війна – завжди війна,
Священна ти, чи справедлива -
Несеш ти смерть її синам…
Транзистор муркає на вушко
В кімнаті спокій і тепло…
Хтось знов когось бере на мушку…
Добро і Зло, Добро і Зло.
А може це ти?
Згадалась балада, як сина Альошу
Побачила мати з екрану кіно:
Летить він в атаку крізь років порошу,
Хоч смертю хоробрих загинув давно…
Хай думка наївна та пам’ять не стерта -
Я в хроніку давню вогненних років,
В солдатські обличчя вдивляюся вперто,
Проходячи вкотре шляхами батьків.
Я кидаюсь з ними на кулі за Бугом,
Під бомбами корчусь у хвилях Дніпра…
Поразки і відступ… Поразки – як цугом.
І віра крізь відчай… Москва…Сталінград…
В боях і утратах дорога й зворотна
Повз згарище-хату туди на Берлін.
І ненька-Вкраїна, святкова й скорботна,
Вітання прощальні нам шле навздогін…
Хоч думка наївна, нічого, не гордий -
Включаю дев’ятого знов з дев’яти…
Стара кінохроніка Держфільмофонду…
Он знову хтось схожий… А може це ти?!
Гіркий урок Чорнобиля
Квітнева ніч… Містечко спить… Все тихо.
Садів духм\'яних запах – до небес!
Та в спокій цей ввірвалось чорне лихо:
Бутон вогненний знявся над ЧАЕС!
Гармонію бетону і природи,
Усю красу спалив нещадний смерч!
Та проти піднялись сини народу,
Своїм життям вони спинили смерть…
Ще й не жили ви, юні лейтенанти,
Володя Правик, Віктор Кібенюк!
Та встали перші ви під гул набату,
Щоб людство зберегти від смерті, мук.
Нерівна битва в ядерному пеклі:
Нейтрони, гама-частки – загаси!
Отруйний дим, киплячий бітум, спека,
Кругом вогонь… і де ж межа їх сил?
Ось тут і видно чим і як хто диха,
Не був героєм зроду?.. Станеш тут!
В безсмертя піднесе шалений вихор,
Чи в забуття проложиш свій маршрут…
Могутній хтось, та з зором, ой, коротким
Ту грізну силу вклав до млявих рук
І став Чорнобиль нам гірким уроком
І полігоном різних там наук.
І йод, і цезій, стронцій і плутоній,
І їх сполук прокляті номери
Смертельним брудом держать у полоні
Усе живе, мов кажучи: "Умри!"
Прости нам, Земле, як прощає мати,
За зло полям твоїм, лісам, воді.
Ми не царі природи, щоб все брати
Та ні! Ми діти… й учні молоді.
Пісня чорнобильців-ліквідаторів
Стомились чорнобильські дзвони
І рани зализує час…
Байдужість чинуші бетонна
Давно не новинка для нас.
Ми й досі "дорогою смерті"
У снах летимо крізь весну,
Щоб знов у смертельному герці
В реакторі вбить Сатану.
Ми люди прості, не герої,
Нам випала доля така:
Героями стати в двобої,
Якого ніхто не чекав.
Не всі ми прибути у змозі
І в день цей стояти в строю -
Багато знайшли по дорозі
Останню зупинку свою.
Їм вічного сну в супокої…
А нам – і за себе й за них -
До праці щоденної знову
Попереду юних синів…
Стомились чорнобильські дзвони
І рани зализує час…