Невідомий корабель поволі збільшувався на екранах.
* * *
Хлопчик прокинувся аж через сім годин.
“Арбат” саме пропливав повз із’їдену кратерами, поборознену тріщинами планету.
Аліса не втомлювалась милуватися цими загадковими, мертвими маленькими світами, деякі були вже обстежені, на інших ще ніхто ніколи не бував. Аліса уявляла, що вони пливуть в океані між рифами й кораловими атолами і вона, юнга на щоглі, все сподівається, що на одному з атолів раптом з’явиться димок і людська постать почне стрибати на березі — це Робінзон, що зазнав аварії, або дикун, який ніколи не бачив вітрильного корабля.
— Скільки їх! — вигукнула Аліса. — От би пожити на якомусь.
— На даний момент виявлено й зареєстровано, — пролунав у відповідь скрипучий голос Посейдона, — шість тисяч вісімсот тридцять дві малі планети, не рахуючи каміння, лічити яке марно, все одно загубиться. Проте зауважимо, що загальна маса астероїдів у тисячу разів менша за масу Землі… Отож теорії, які пояснюють їхнє походження загибеллю планети Фаетон, навряд чи мають право на існування…
Посейдон щойно повернувся з огляду планетарного катера, і тому Поліна перебила його, запитавши:
— Знайшов там що-небудь цікаве?
— Огляд корабля не дав нічого нового, — відповів Посейдон. — За винятком дитячого аматорського посвідчення на водіння учбової машини, виданого на ім’я Юдзо Комури, місце видачі Марсополь, місце постійного проживання місто Осака, Земля.
— Осака — це в Японії, — сказала Аліса. — Я так і подумала, що він японець.
— Не варто квапитися з висновками, — мовив Посейдон. — Міста з такою назвою можуть бути і в інших країнах. До речі, на пульті в рубці мною виявлено оцю фотокартку.
Посейдон поклав на стіл фотокартку літнього, усміхненого чоловіка, чорноокого і схожого на знайденого хлопчика. Підпис під фотокарткою складався з ієрогліфів.
— Хто це такий? — запитала Аліса.
— Що може бути простіше? — здивувався Посейдон. — Тут же чорним по білому написано: професор Такео Комура.
— Це по-японському?
— Авжеж. І треба сказати, що вам пощастило — не в кожного на кораблі працює робот-лінгвіст, талановитий і роботящий поліглот. На щастя, я можу читати й писати по-японському і до того ж непогано пишу танки.
— Що? — здивувалась Аліса.
— Танки — це вид японської поезії, короткі вірші, які в парадоксальній формі розкривають душу природи і поета.
— Ясно, — сказала Аліса. Поліна взяла фотокартку.
— Найпевніше професор Такео Комура — батько нашого знайди.
— Не доведено, — заперечив Посейдон. — У нас на кораблі якось було три Іванови, і жоден із них не був родичем іншим. Цей літній чоловік може виявитися дядьком, сусідом, однопрізвищником хлопчика, нарешті, фотокартка могла залишитися на борту від попереднього пілота…
— Це мій батько, — почувся голос.
Хлопчик стояв у дверях.
— Тебе звати Юдзо Комура? — спитала Поліна.
— Так. Мій батько — професор Такео Комура. Я довго спав?
— Кілька годин. Виспався?
— Я не хотів так довге спати, — відповів Юдзо.
— Ти голодний? — запитала Аліса.