Але страху герой не знає.
Він із ходу у двір в’їжджає.
— Гей, Будяче, бридкий, патлатий.
Не пишайся, ш,о ти чубатий,
В мене швидко ти станеш лисим! —
І штрикнув Будяцюгу списом.
Захиталась руда папаха:
— Ти дивися, яка комаха!
Повертай та тікай до мами.
Бо ти ж важиш з конем два грами.
Я намажу вам п’яти салом! —
I махнув лиш одним кинджалом.
Не було б уже, мабуть, Барвінка,
Тут поліг би, напевно, хлопчинка.
Та, на щастя (спасибі долі!),
Він прикрився щитом з бараболі.
Гей, як брязнув Будяк по щитові.
Покотилась луна по діброві,
трава похилилась під гаєм.
Загойдалися хмари над краєм.
Відступив коник Дзвоник без бою
І Барвінка потяг за собою.
Заховавшись в глибокім байраці,
Мовив Дзвоник своєму вояці:
— Чи ти здуру, чи ти з переляку
Так бездумно поліз у атаку?
Треба якось приспати цю силу,
Потім вдарити з флангу чи з тилу!
Проковтнувши з десяток сльозинок.
Сумно-сумно сказав Барвінок:
— Справді, конику, вийшла промашка.
Як же нам врятувати Ромашку?
Бо сердешна там дуже бідує!
Цей напасник її замордує...
Сів Барвінок на круглім пеньочку.
Бачить, треба латати сорочку,
Бо Будяк в поєдинку невдалім
Розпоров її гострим кинджалом.
подумав Барвінок Хрещатий:
- Де ж я можу тут голку дістати?
Дзвоник глянув і вигукнув; — Бачу
Он, під кущиком, хатку їжачу.
На порозі сидить їжачиха
І «Марічку» мугикає стиха.
А її малюки-їжачата
Ждуть з роботи любимого тата.
Бач, зібралися всі біля ганку!
Отуди й віднеси вишиванку.
Всім відомо, що ця їжачиха
В цілім лісі найкраща кравчиха:
Як пришиє своїми голками.
Відірвати не можна й зубами. —
Мовив хлопчик, зайшовши в подвір’я:
— Не лякайтесь, людинка — не звір я.
Зняв з голівки шапчину червону
І відважив усім по поклону.
Обдивилась його їжачиха:
— Десь набрався ти, голубе, лиха...
Хтось хорошу порвав сорочину.
Не журись, полатаємо, сину!
Почала господиня латати.
Аж з’явився й сам батько до хати.
Тягне лантух великий на спині,
Дав по яблуку кожній дитині.
— Гість? — питає.—
Це дуже приємно.
І вони привіталися чемно.
— Хто ж ти будеш? Тебе я не знаю.
Як потрапив до нашого краю?
Посідали удвох біля хати,
Став Барвінок йому повідати,
Де родився, як ріс на городі,
Що зустрів у важкому поході,
Як невдачі зазнав лихої
У недавнім важкім двобої.
Доки дружні точилися речі.
Спав на землю тихесенький вечір,
Їжачиха сорочку зашила.
Потім супу з грибами зварила.
І, як небо обсипали зорі.
Посідали вечерять надворі.
А коневі поклали отави.
Найсмачнішої кінської страви.
І коли уже після вечері
Мати й дітки сховались за двері,
Мовив хлопцеві тато їжачий;
— Ти, як видно, хлопчина добрячий!
Тож повір ти мені, їжакові.
Ми сьогодні дамо Будякові.
Ходить чутка, що цей посіпака
Хоче влізти й сюди, до байрака...
А пізніш, серед ночі глухої,
В путь відправились наші герої.
Пробирався їжак між травинок,
Їхав верхи за ним Барвінок.
Як до гірки підкралися близько.
Хлопчик сміло гукнув: «Будячисько!
Я прийшов для останнього бою.
Розквитатися хочу з тобою».
Будяцюга розплющив око:
— Знов припхалась, мала мороко!
Щось не бачу тебе, комашко,
В тебе влучити навіть важко!
Будякові ножі й кинджали
Засвистіли вгорі, закружляли.
А їжак у клубочок скрутився.
Будякові до ніг підкотився
І підставив голки під шаблюки
(Він уміє робити ці штуки!),
Їжачок підповзає все ближче.
По голках його б’є Будячище.
І добився, поганий, до того.
Що вся зброя зламалася в нього.
Тут Барвінок з єдиного маху
Списом збив Будякову папаху.
Потім скочив хапузі на спину.
Обірвав його буйну чуприну.
Той, обчухраний, дивиться бісом
Він і справді зробився лисим...
Але битва точилася далі.
Павуків з гамаків поскидали!
І коли вже очистили хатку.
Заходились шукати дівчатко.
Хвилювались, шукали до ранку,
У підвалі знайшли полонянку.
Врятувавшись від злої напасті,
Вона плакала довго від щастя.
Потім вмила заплакане личко.
Заплела свої стрічки в косички
І примусила вмитись Барвінка.
Хоч маленька, а все ж таки — жінка!
Розділ сьомий
Над ким це сміються понурі сичі?
Це хто так панічно тікає вночі?
Та то ж Довгоносик, який в Будяка
Служив ад’ютантом, від смерті тіка.
У п’ятах душа, у очах каламуть.
До царства Осота лежить його путь.
Коли Будяка наш Барвінок обдер.
Лихий Довгоносик у ямці завмер,
А потім чкурнув із усіх своїх ніг.
(У нього три пари під черевом їх).
Як жаль, що Барвінок його не убив...
Багато біди цей жучок наробив.
Біжить Довгоносик. Вривається в дот,
В якому живе можновладний Осот.
Де пліснява й сирість, в закутті тіснім
Розсівся володар на троні своїм.
Шумує, вирує навколо смітник.
Щось тихо наспівує жук-гнойовик...
Кружляє Павук угорі, як циркач.
Стоніжки, танцюючи і носяться вскач.
На варті недремній стоїть біля стін
Лихих довгоносиків цілий загін.
А блазень Осота — маленьке тхоря,
Роззявивши пельку гукає «уря!»
До ніг припаде підлабузник Черв’як,
Та все це Осота не тішить ніяк.
Чого ж зажурився вельможний Осот?
Чоло почорніло від дум і турбот.
Йому хлібороби життя не дають,—
Плугами винищують, сапами б’ють.
Є в нього розвідник — пронозливий Лис.
Сьогодні прийшов від негідника лист.
«Мій царю Осоте! — написано в нім.—
Хай лихо не знайде дороги в твій дім!
Тобі я вклоняюсь мій царю, до ніг.
О горе! Барвінок мене переміг.
Зухвалий цей хлопець не зна перепон.
Я чув, що він руку заніс на твій трон.
Він хоче відняти у тебе скарби.
О царю великий, що-небудь роби!
Лишив цей Барвінок мене без зубів —
Самого Захрюку круг пальця обвів!
Він хоче забрати той скарб, що в зубах
Колись навесні я до тебе притяг».
Так ось чому журиться гордий Осот,
Чому в нього чорне чоло від турбот!
Фельдмаршал Тхоряка в цю мить доповів:
— Прийшов на прийом ад’ютант Будяків!
— Нехай уже зайде,— промовив Осот.—
Чого вони лізуть? Ну що за народ?
І тут Довгоносик до трону підліз.
Всі ноги побиті, розквашений ніс.
Заскиглив; — О царю! Наруга яка!
Твій ворог Барвінок убив Будяка.
Осот загойдався, гілляччям затряс:
— Вже скоро й комахи вбиватимуть вас.
— Яка там комаха! — Завив ад’ютант.—
Барвінок, мій царю, це справжній гігант!
(Дурив Довгоносик Владику свого,
Щоб той не повісив за втечу його).
— Звідкіль цей Барвінок? — питає Осот.