Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав
їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-
же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи
своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-
ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.
Ходімо... ходімо звідси! — смикнув я Валека.— Відве-
ди її...
Ходімо, Марусю, нагору,— покликав Валек сестру.
І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-
ший і мовчазніший, ніж звичайно.
Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спи-
тав я у нього.
Купити? — усміхнувся Валек.— Звідки ж у мене гроші?
Так як же? Ти випрохав?
Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-
тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.
Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-
ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.
Ти, значить, украв?
Еге ж!
Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали
мовчки.
Красти недобре,— вимовив я потім в сумній роздумли-
вості.
Наші всі пішли. Маруся плакала,- бо вона була го-
лодна.
Так, голодна! — з жалісною простодушністю повтори-
ла дівчинка.
Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-
чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-
жав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі.
Поглянувши на Марусю, яка обома руками тримала шматок
булки, у мене защеміло серце.
Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про
це мені?
Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх
грошей нема.
Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.
Як, потихеньку?
Т-так.
Значить, і ти б теж украв.
Я... у свого батька.
Це ще гірше! — з певністю сказав Валек.— Я ніколи
не краду у свого батька.
Ну так я б попрохав... Мені б дали.
Ну, може, й дали б раз,— де ж напастися на всіх жеб-
раків?
А ви хіба... жебраки? — спитав я у палим голосом.
Жебраки! — похмуро відрізав Валек.
Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.
Ти вже йдеш? — спитав Валек.
Так, іду.
Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзя-
ми безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось
затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послаб-
шала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що
доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко.
Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон
прогнав своїм повівом моє глибоке горе.
От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він —