дити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх,
порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на
них очей від сорому.
РОЗДІЛ VIII
ЛЯЛЬКА
Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми
вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася бай-
дуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима,
і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля
свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на корот-
кий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.
У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим
обличчям і розкішним лляним волоссям — подарунок покій-
ної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, від-
кликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені
тимчасово цю ляльку... Я так переконливо просив її про це,
так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи
не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригор-
тала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-
трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи
про ляльку.
Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашу
хвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в'янула,
немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вона
так міцно мене обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючи
з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже
чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер по-
чала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом
бігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками