Мама знову підійшла до дверей.
— Як там у тебе, Ґеорґу? — запитала вона.
— Добре. Будь ласка, не смикай мене!
Кілька секунд мама мовчала.
— Мені не подобається, що ти замкнувся, — нарешті мовила вона.
— Навіщо здався ключ, якщо не користуватися ним хоч би час до часу? — запитав я. — Я маю право на недоторканність приватного життя.
У маминому голосі почулося ледь помітне роздратування. Чи радше, образа:
— Ти поводишся по-дитячому, Ґеорґу. Не маєш жодних підстав замикатися від нас.
— Мені п’ятнадцять, мамо. По-дитячому поводжуся не я…
Мама важко, щоб не сказати, сердито, зітхнула. За дверима стихло.
Звичайно, я і словом не обмовився про Помаранчеву дівчинку. Я мав відчуття, що тато ніколи не розповідав мамі того, що довірив мені. Якби було інакше, я почув би цю розповідь з її уст, а татові не довелось би у свої останні дні на білому світі писати мені довгого листа. Може, замолоду тато зазнав чогось такого, від чого тепер намагався мене застерегти у своєрідній розмові двох дорослих чоловіків? У кожному разі він хотів запитати мене про щось дуже важливе.
Поки що тато запитав мене лише про те, що відбувається з телескопом Габбла. Якби тато лишень знав, як багато я можу розповісти на цю тему!
Найбільше мене приголомшила вимога вчителя прочитати реферат перед усім класом. І продемонструвати світлини. Звичайно, вчитель бажав мені добра, та вже наступної перерви дівчата не давали мені проходу, обзиваючи юним Айнштайном. Ті самі, до речі, дівчата, які відчайдушно кидаються експериментувати з тушами, тінями та губними помадами. Гадаю, їхні експерименти тільки косметикою не обмежуються…
Не маю нічого проти косметики. Але ми живемо на одній з планет Всесвіту, і від усвідомлення цього голова йде обертом. Не кожному під силу осягнути саме
Наступного разу я побачив Помаранчеву дівчинку на Святвечір, так, на самісінький Святвечір. І цього разу порозмовляв з нею уже до пуття. Хоча ми, радше, обмінялися кількома словами…
На той час я мешкав удвох з Ґюннаром — однокурсником — у маленькій квартирі на Адамстюен. Однак Святвечір збирався святкувати на Джмелиній вулиці у вузькому родинному колі — з мамою, татом та братом, тобто дядьком Ейнаром. Ейнар на чотири роки молодший за мене, тієї зими він ходив до останнього класу середньої школи. Це було задовго до того, як дідусь з бабусею, мої батьки, переселилися до Тьонсберґа.
Я вже майже втратив надію знову побачити Помаранчеву дівчинку, до того ж, мене страшенно збивала з пантелику присутність у білій тойоті незнайомого чоловіка. Та перш ніж їхати додому на Джмелину вулицю, мені раптом забаглося про всяк випадок піти на різдвяну Службу Божу. Мої помисли були ще настільки заполонені образом загадкової жінки, що я мимоволі сподівався, ану ж і вона прийде до церкви, перед тим, як сідати до святвечірнього столу зі своїми близькими. (Хто вони? Так, хто