Нарешті я звернув увагу на великий конверт у бабусі на колінах. Вона простягнула його мені. Конверт був заклеєний, угорі написано лише одне слово: «Ґеорґові». То не був бабусин почерк, ні мамин, ані Йорґеновий тим паче. Я розірвав конверта і витягнув добрячу пачку аркушів. Аж здригнувся, прочитавши на першій сторінці:
Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно вмостився, бо я розповім тобі хвилюючу історію…
Мені враз запаморочилося в голові. Що
Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно вмостився, бо я розповім тобі хвилюючу історію… А може, ти навіть уже вигідно улігся на жовтій шкіряній канапі. Якщо ви не замінили її іншою, а цього знати мені не судилося. Зрештою, я залюбки можу уявити собі тебе в зимовому саду в старому кріслі-гойдалці, в якому ти так завжди полюбляв сидіти. А може, ти сидиш на терасі? Я ж не знаю, яка тепер пора року. Хтозна, чи мешкаєте ви ще на Джмелиній вулиці.
Хтозна…
Мені нічогісінько невідомо. Хто тепер прем’єр-міністр Норвегії? Як зветься Генеральний секретар ООН? До речі, що чувати про телескоп Габбла? Ти щось знаєш? Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?
Я не раз намагався собі уявити, яким буде світ за кілька років, але жодного разу навіть близько не зміг уявити в ньому тебе. Я тільки знаю, хто ти. Та не знаю, скільки років виповнилося тобі цієї миті, коли ти читаєш мої рядки. Може, дванадцять або чотирнадцять, а мені, твоєму татові, час уже давно перестав бути мірилом віку.
Правду кажучи, я вже й тепер відчуваю себе чимось на кшталт примари, і від тієї думки мені щоразу перехоплює подих. Починаю розуміти, чому привиди виють та стогнуть, неначе буревії. Не для того, щоб налякати нащадків. Насправді їм страшенно боляче дихати в іншому часовому вимірі, ніж той, у якому вони жили.
Нам не тільки визначено місце в бутті. Нам відміряно і час.
Отак воно є, і єдиною точкою відліку для себе я можу обрати лише ту мить, у яку існую: серпень 1990 року.
Сьогодні — коли ти читаєш мого листа — ти напевно забув майже все з того, що ми пережили з тобою удвох за ті теплі літні місяці, коли тобі сповнилося три з половиною роки. Але мій час ще не вичерпано, ми ще проведемо разом чимало чудових годин.
Довірю тобі свої потаємні думки, які останнім часом не дають мені спокою: з кожним днем, що минає, з кожною новою нашою з тобою вигадкою збільшуються шанси, що ти запам’ятаєш мене. Я рахую тепер тижні та дні. У вівторок ми стояли на оглядовому майданчику вежі Трюваннсторнет, а перед нами розпростерлося півкоролівства, аж до кордонів Швеції. Ми були утрьох — з мамою. Пригадуєш?
Принаймні спробуй пригадати, Ґеорґу. Зроби зусилля, спробуй — спогад живе десь у тобі.
Пам’ятаєш велику іграшкову залізницю фірми BRIO? Ти подовгу бавишся нею кожнісінького дня. Ось тепер, пишучи, я кидаю на неї поглядом. На підлозі передпокою безладно лежать рейки, вагончики та кораблики, так, як ти їх щойно покинув. Мені довелося відірвати тебе від забави, щоб не спізнитися в дитсадок. Однак мене не покидає відчуття, що твої ручки ще й досі торкаються конструктора. Я не наважився зрушити з місця жодної рейки.
А пригадуєш комп’ютер, на якому ми у вихідні дні грали в комп’ютерні ігри? Коли він був ще зовсім новий, то стояв у моєму кабінеті на другому поверсі, але минулого тижня я зніс його до передпокою. Тепер я понад усе волію бути в оточенні твоїх речей. Та й ви з мамою проводите вечори здебільшого в цій кімнаті. До того ж, бабуся з дідусем провідують нас тепер частіше. Це добре.
А зеленого триколісного велосипеда не забув? Он він новенький, ніби щойно з конвеєра, стоїть на посипаній жорствою стежці. Якщо ти його не забув, то, напевно, лише тому, що стоїть той велосипедик досі десь у гаражі або майстерні, старий і понищений — я так собі гадаю. Чи може, він закінчив свої дні на блошиному базарі?
А яка доля червоного спортивного автомобіля, Ґеорґу? Так, до речі, що з ним?
Чи залишилися в тебе хоч якісь спомини про наші прогулянки навколо озера Соґнсванн? Чи про відвідини літньої хатини. Ми були на Ф’єльстьолені три неділі поспіль. Більше не смію тебе ні про що запитувати, направду не смію, бо хтозна — можливо, ти зовсім неспроможний згадати той час малюка-Ґеорґа, який був і моїм часом. Хай буде так, як є…
Як я вже казав, хочу тобі розповісти одну історію, але ж не так легко віднайти потрібну тональність у такому листі, як цей. На команду «раз-два-три» це не робиться… Я вже зробив помилку, звернувшись до маленької крихітки, яку я, на мій погляд, так добре знаю. Однак ці рядки читає не маленьке хлопченя. Ти давно вже виріс з віку дитинчати із золотавими кучерями.
Я мимоволі ловлю себе на тому, що сам збиваюся на тон, яким літні тітки цокотять до малих дітей. А це нікуди не годиться, бо ж пишу я дорослому Ґеорґові, якого ніколи не бачив і з яким ніколи не зможу щиро порозмовляти.
Я дивлюся на годинника. Минула лише година, відколи я відпровадив тебе до дитячого садочка. Коли ми переходимо струмок, ти завжди вилазиш з автомобільчика, щоб кинути у воду дерев’яну скіпку чи камінець. Одного разу тобі потрапила до рук пляшка з-під солодкої води і теж полетіла у воду. Я навіть не зробив спроби зупинити тебе. Тепер тобі дозволено трохи більше, аніж звичайно. А в садочку ти сторчголов кидаєшся до своєї групи, навіть не попрощавшись зі мною до пуття. Ніби це в тебе, а не в мене обмаль часу. Дивно… Іноді здається, що у старих людей більше часу, аніж у дітей, в яких усе життя попереду.
Сам я не такий старий, щоб похвалятися поважним віком, навіть більше — вважаю себе цілком молодим чоловіком, принаймні молодим татом. Та як би мені хотілось зупинити час! Я б не мав нічого проти, якби один із цих днів тривав вічність. Звичайно, наставатимуть вечір та ніч, бо ж доба йде своїм колом, але наступний день хай би починався точнісінько там, де вступив у права день попередній.
Не треба мені більше ні нових знань, ані вражень, лиш би якнайдовше утримати те, що маю. Та злодії вже на порозі, Ґеорґу. Непрошені гості почали висмоктувати з мене життєві сили. Як їм не сором!
Мені неймовірно приємно і неймовірно важко водночас відпроваджувати тебе до садочка. Хоч ноги мене ще носять, і твого спортивного автомобіля штовхаю заввиграшки, та все ж знаю, що моє тіло точить важка хвороба.
Це невинні болячки одразу вкладають хворого до ліжка. Грізні недуги, зазвичай, неквапно поглинають здоров’я, щоб потім остаточно звалити з ніг і вже ніколи не дати підвестися. Ти, напевно, не пам’ятаєш — хіба знаєш від мами, — що я був лікарем. Мама, без сумніву, розповіла тобі про це. У клінічному центрі, де я працював, мені дали відпустку, але я знаю, що кажу. Я ж не перший-ліпший легковірний пацієнт.
Отож, у цій арифметичній задачі, тобто під час останньої нашої зустрічі, ми перебуваємо у двох часових вимірах. Неначе стоїмо кожен на своїй імлистій гірській вершині й намагаємося розгледіти один одного. Між нами пролягла уже віддана забуттю долина — ти щойно перейшов її на своєму життєвому шляху, перейшов без мене. Та все ж я намагатимусь дотримуватися теперішнього часу, отих ранкових годин писання, доки ти в садку, увесь час пам’ятаючи про час майбутній — лише твій час, коли ти читатимеш мого листа.
Я хочу, щоб ти знав: писати осиротілому синові — пекельна мука, хоча читання теж завдасть болю. Але ти вже майже дорослий чоловік. Якщо я зумів знайти в собі сили написати ці рядки, то й тобі не має забракнути снаги їх прочитати.
Розумієш, я мушу дивитися правді у вічі, я знаю, що невдовзі покину цей світ і сонце, і місяць, та насамперед тебе і маму. Така правда, і вона обпікає, немов вогнем.
Я хочу запитати тебе про одну дуже важливу річ, Ґеорґу. Задля цього, власне, й пишу. Та перш ніж поставити тобі запитання, розповім обіцяну хвилюючу історію.
Від самого дня твого народження я мріяв дочекатися миті, коли зможу розповісти тобі історію про Помаранчеву дівчинку. Сьогодні — тобто, на момент писання — ти ще надто малий, аби її збагнути. Тому я передаю тобі її у спадок. Вона лежатиме у сховку і чекатиме слушного дня у твоєму житті.
І ось цей день настав.