**
*
Юрій Кованько не звик розпитувати начальство Він любив до всього доходити самотужки. Але тепер, позираючи на Самойлова, який напружено вдивлявся в екран, на крапельки поту на його чолі, він не витримав:
— Та скажіть же, в чому справа, Миколо Миколайовичу!
Микола не почув його слів. Він припав поглядом до групи зірочок, які безперервно блимали в темряві камери — у лівому нижньому кутку, на стику трьох пластин нейтриду. Він увімкнув внутрішнє освітлення і спрямував промінь у цей куток. Там блиснула маленька краплинка. “Антиртуть! А ось іще невеличка крапелька — також антиртуть”.
Він підвів голову, кивнув Кованьку:
— Поглянь сюди… Бачиш — краплинка в кутку, малесенька?
— Бачу, — помовчавши, сказав Кованько. — Я такого раніше не помічав…
— Це та сама речовина, від якої…
Самойлов почув за спиною чиєсь дихання і вчасно озирнувся: позаду мовчки стояли оператори. Їм було цікаво: всі знали, що Самойлов розслідує причини катастрофи в Ядерному інституті.
“Скажи їм зараз, — майнуло у Миколи в голові, — таку паніку зчинять, що…”
Він сухо звернувся до операторів:
— Ідіть на свої місця, товариші. Стежте за мезонаторами.
Люди в білих халатах зніяковіло розбрелися.
— У тебе ключі від кабінету? — спитав Самойлов Кованька. Той порився в кишенях, знайшов. — Я піду подзвоню директорові, а ти тимчасом перевір усі вакуумні системи й увімкни допоміжну відкачку.
Самойлов прочитав німе запитання в карих Кованькових очах.
— Це… те саме, що спричинило вибух у лабораторії Голуба, — стиха сказав Самойлов. — Тільки нікому ні слова, інакше… сам розумієш…
**
*
Голос у Власова був сонний і благодушний. Очевидно, директор уже збирався лягати.
— Здрастуй, Миколо Миколайовичу! Звідки ти дзвониш?
— Я з заводу, Альберте Борисовичу… — Самойлов запнувся. — Товаришу директор, я вимагаю негайно зупинити завод, точніше — мезонаторний цех.
— Що-о? Ти збожеволів! — сонливість у директоровому голосі як рукою зняло. — В кінці року! Ми ж зірвемо план! Та в чому, власне, справа?
— Справа невідкладна, Альберте Борисовичу. Я прошу вас зараз же приїхати на завод.
— Гаразд! — Власов сердито повісив трубку.
**
*
Якій бачив, як, блиснувши фарами, під’їхала до прохідної довга чорна машина. Повз нього швидко пройшов невисокий огрядний чоловік у плащі й напіввійськовому кашкеті. Вартовий виструнчився. “Власов! — здогадався Якін, дивлячись йому вслід. — Значить, Микола вже почав діяти…”
Отже, їхнє припущення виявилось правильним: сам директор приїхав. А він сидить тут, немов бідний родич, нікому не потрібний. Якін почервонів від образи, згадавши, як чверть години тому йому довелося пояснювати солдатові, хто він такий, чому тут і на кого чекає.
Він поглянув на годинник: ого, уже пів на другу! А що, коли Самойлов застряне там на всю ніч? І таксі не знайдеш, а до міста кілометрів п’ять по снігу…
Через півгодини сталося найобразливіше: Самойлов вийшов і, не помічаючи на лаві Якіна, швидко попрямував до машини. Яків гукнув його дзвінким від обурення голосом. Микола оглянувся і ляснув себе по щоці:
— Ах, чорт! Я ж зовсім забув про тебе! А знаєш…
— Знаю! — голосно перебив його Якін: він вирішив сказати все, що думає про Самойлова. — Давно зрозумів, що ти хочеш відставити мене від цієї справи. Ну, що ж, Якіна всі відпихали! Він зробив свою справу — він може йти, чи не так?
Микола не відразу збагнув, що каже Яків. У голові сталося якесь хворобливе роздвоєння. Там — страшенна небезпека, що ховається в мезонаторах, нова речовина, від якої загинули Голуб і Сердюк. Тут — стоїть Яшко Якін, з яким вони разом училися, разом працювали, разом пішли в зруйновану лабораторію під обстріл смертельної радіації, стоїть і верзе якусь нісенітницю… Нарешті він зрозумів:
— Ділитися захотів, сволото?!
Самойлов дивився на Якова з такою люттю, що той відчув: зараз ударить… І мимоволі втягнув голову в плечі. Ця мить змінила все: Яків відчув себе таким негідником, яким насправді, можливо, й не був. “Що я кажу?!” Він підвів на Миколу очі й винувато пробурмотів:
— Пробач мені, Колю… Я сам не знаю, що верзу, дурень.
Самойлов уже заспокоївся і похмуро глянув на Якіна. “Зараз не час сваритися. Та й я гарний — забув про нього”.
— Гаразд. Сідай у машину, поїдемо в інститут за нашими скафандрами й приладами..
Вони сиділи позаду шофера й мовчали. Потім Микола сухо мовив:
— Перевірили три мезонатори. В усіх виявили антиречовину, вірніше, антиртуть. Малесенькі краплинки на стінках і на згинах камери… Вирішили поки що зупинити завод, вимкнути все, крім вакуум-насосів, і зібрати цю антиртуть. Потім десь випробувати… Тільки ж як її витягти звідти? Вона рідка, розтікається, а кожен міліграм, що залишиться в мезонаторі, — це вибух, сильніший за бомбу…
Якін кивнув. Вони знову замовкли. Яків відчув, що зараз йому допомогла б виправдатись перед Самойловим тільки якась надсмілива вигадка, і почав розмірковувати. Коли вже під’їжджали до Ядерного інституту, Якін несміливо сказав:
— Слухай, Миколо, а це ж дуже просто…
— Що просто? — буркнув Самойлов.
— Зібрати цю антиртуть. Розумієш, треба взяти трубочки з нейтриду, з тієї ж нейтрид-плівки, й охолоджувати їх у рідкому азоті. Вони щонайменше годин десять зберігатимуть температуру мінус сто дев’яносто шість градусів. Адже теплопровідність нейтриду мізерна! І антиртуть до цих трубочок примерзатиме, розумієш? У неї, мабуть, як і в звичайної ртуті, точка замерзання — мінус тридцять вісім градусів. Правильно?
Микола розсміявся:
— Та ти геній, Яшко! — і додав: — Хоч і дурень…
Якін винувато зітхнув:
— Вдача в мене така. Сам не розумію, як це сталося. Взагалі ти даремно тоді мене не вдарив, краще б запам’ятав!
— Нічого… Коли сам кажеш, що даремно, значить, зрозумів. Забудьмо про це. Все.
Яків мовчки відвернувся.
**
*
Потужна трьохосна автомашина захисного кольору їхала засніженою хвилястою напівпустелею, то ховаючись поміж валами, то з’являючись на гребенях невисоких барханів. У цьому місці, на межі степу й середньоазіатської пустелі, колись була зона випробування атомних бомб. Випробувань уже давно не провадили, і в зоні перебувала тільки маленька інженерна команда, що підтримувала порядок. Невеликий аеродром з бетонованою злітною доріжкою для реактивних літаків сірів двокілометровою смугою на білому сніговому полі.
Вдалині було видно будиночки служб; позаду них, за кілька кілометрів, містилися старі бліндажі для спостережень над вибухами.
Машина обминула рештки випробувальних будівель: глинобитні стіни були зруйновані вибухом майже до самої основи, уламки саману лежали відкинуті в один бік.
Морозний пронизливий вітер бив у обличчя. Машина ревла, буксуючи в снігу. Нарешті вона пробралася туди, де на розчищеному від снігу майданчику стояв нескладний пристрій: багатотонний маленький циліндрик з нейтриду і намертво з’єднаний з ним електродвигун контролюючої системи. В циліндрику було близько двох десятих грама антиртуті, добутої з мезонаторів. Мотор повинен був вигвинтити з нього герметичну кришку, щоб усередину через невеличкий, неначе проколотий голкою, отвір зайшло повітря і там згоріло у вогні ядерного спалаху.
Микола Самойлов стояв у кузові й стежив, як із величезного барабана швидко змотується і лягає на сніг чорний звивистий кабель.
Коли він летів сюди, залишивши на заводі Якіна й Кованька добувати решту антиртуті, в літаку його охопили сумніви. А що, коли це просто ртуть, а не антиречовина? Ця несподівана думка змусила його почервоніть від сорому: отже тоді зупинка заводу і весь галас виявляться ганебною, злочинною справою. “Адже з нейтриду може відновитись і звичайна ртуть. Негативні мезони, розпавшись, перетворяться на електрони, а відновлені з нейтриду ядра ртуті можуть бути звичайнісінькими ядрами… Чому ми раніше про це не подумали?!”