Групу привели на склад, де видали смугасту тюремну форму, яку до нас уже носили, либонь, чи не десятки в’язнів — така вона була заношена й перетліла. На ноги видали дерев’яні гольцшуги, що заміняли в таборі взуття. Одяг, в якому ми приїхали, забрали на предмет дезинфекції та перевірки,— а раптом хтось зашив у ньому золото.
Комірник, котрий видавав форму, попередив: у таборі можна втратити голову, але шапку — ні в якому разі, бо за це вбивають на місці. А там тієї шапки — її називали «мютцен» — неоковирно зшитий чепчик із смугастої мішковини.
Ми вже одягнені стояли в строю, як із канцелярії прибіг захеканий есесівець. Він вигукнув мій номер, а коли я вийшов, кулаком збив мене з ніг і кілька разів копнув чоботом. Виявляється, мені треба було одержати не звичайну форму, а форму штрафника з нашитими спереду і ззаду червоними кругами-мішенями.
Після того як мене переодягали, нам видали білі стрічки з написаними на них чорною тушшю номерами, а заодно нитки й голки, наказавши пришити ці стрічки на куртки і штани. Своїми покаліченими пальцями я не міг втримати голки в руках і чекав уже нової розправи, та, спасибі товаришам, пришили кляті номери, і я вчасно став у стрій.
Нас погнали до карантинного блоку номер 2-А і там передали блоковому. Відтепер ми стали «повноправними» в’язнями табору, в якому безслідно зникали сотні тисяч людей. Я ж став не просто гефтлінгом Освенціму, а живою мішенню. Для будь-якого освенцімського в’язня шлях до крематорію був дуже близький, та для мене він скоротився у сто крат. Моя куртка з нашитими на ній червоними кругами штрафника уся була в плямах від крові і в дірках від куль. Не знаю, скільки чоловік одягали її до мене і де їхній попіл...
Мене знову охопив відчай. Я вже думав не про життя, а про те, яка смерть краща: від кия блокового чи капо, від удару есесівського чобота, від голоду чи есесівської кулі? Кінець кінцем вирішив: єдиний вихід у цій ситуації — кинутись на колючий дріт. Тим більше, що наш карантинний блок був поблизу дротяної огорожі, по якій проходив струм високої напруги.
Гусли сутінки. Враз по всьому периметру дротяної загорожі спалахнули тисячі сліпучих вогнів. То ввімкнули прожектори на сторожових вишках й електричні лампи на стовпах. З відчаєм невідривно дивився я на яскраво освітлену густу огорожу з колючого дроту, по якому проходив струм високої напруги...
Подібних прикладів можна навести чимало. Гітлера старалися мавпувати його сатрапи, зокрема Гіммлер. Коли навесні 1940 року заклали «перший камінь» майбутнього Освенціму, рейхсфюрер СС довго роздумував, як назвати новий табір, котрий і за своїми розмірами і значенням у недалекому майбутньому мав перевершити всі існуючі і запроектовані табори. Слід відзначити, що, до захоплення фашистами влади, в Німеччині було всього три концтабори з невеликою кількістю в’язнів; навесні 1940 року їх було вже кількасот, а напередодні краху Третього рейху налічувалося дві тисячі з загальною кількістю в’язнів понад п’ять мільйонів чоловік, громадян тридцяти семи країн. Як було доведено на Нюрнберзькому процесі, в цих таборах за період їх існування гітлерівці знищили дванадцять мільйонів чоловік. Це один з найтяжчих злочинів німецького фашизму.
Серед двох тисяч концтаборів фашистської Німеччини освенцімський мав бути найбільший. Йому відводилася особлива роль у кровожерних гітлерівських планах винищення цілих народів. Цей табір був улюбленим дітищем Гіммлера. Ось чому він сам придумав йому назву — Аусшвітц.
В ті часи на всіх німецьких верстатах і рубильниках були дві основні кнопки або стрілки: червона з написом «айн» (скорочено від німецького «айншальтен» — вмикати) показувала порядок вмикання, і синя з написом «аус» (скорочено від німецького «аусшальтен» — вимикати) показувала порядок вимикання верстата, агрегату, мережі тощо. Слово «аусгештальтет» — вимкнутий, може означати й «ізольований», а в ширшому значенні— «ізольований від усіх». І нарешті «ausschlissen» — вимикати, ізолювати від суспільства. Через це Гіммлер вирішив, що скорочення «аус» цілком підходяще для кодової назви нового табору. Та оскільки воно могло прижитися як кодова назва багатьох подібних таборів смерті, це неминуче призвело б до плутанини.
Подивившись на карту Польщі, Гіммлер помітив, що назви багатьох населених пунктів у районі Освенціма закінчуються на «вітц»— Катовіц, Свентаховітц, Мисловітц, Мановітц, Глейвітц тощо. Тоді він з’єднав «аус» з «вітц». Буква «ш» ввійшла всередину як з’єднувальна, щоб зручніше було вимовляти. Так народилося слово «Аусшвітц», яке до того не фігурувало в жодній мові.
У розмовах між собою нацисти називали Освенцімський табір «ферніхтунгслагер», тобто табір знищення, а в документах фігурувала кодова назва «ФЛ Аусшвітц».
Після війни в газетах писали спершу «Аусвітц», потім «Аусшвіц», «Аушвітц» і, нарешті, «Аушвіц», хоч, як бачимо, правильна назва «Аусшвітц», як у всіх документах.
Таким чином, у свідомості есесівців слово «Аусшвітц» мало асоціюватися з поняттям «вимкнутий», «ізольований» і з вказівкою на місце ізоляції, в даному разі — Польщу. Згодом Аусшвітц стали називати просто
Освенцімом за назвою невеликого польського містечка, яке було поблизу центрального табору.
Таємницю Аусшвітцу розгадали в 1944 році. Уже тоді світ дізнався про існування цієї страхітливої фабрики смерті — і дізнався завдяки героїчним зусиллям освенцімських підпільників-антифашистів, учасників руху Опору. Чеська патріотка архітектор Віра Фолтінова, ризикуючи життям, винесла з будівельної контори центрального Освенціму робочі креслення таборів та крематоріїв разом із картою розташування всього комбінату смерті. При цьому їй допомагали уродженець Праги Ота Краус (освенцімський номер 73046) та Еріх Кулка, родом із Всетіна (освенцімський номер 73043) [30] . Документи потрапили в надійні руки польських і чеських партизанів. Пізніше їх передали командуванню Радянської Армії і після війни демонстрували на Нюрнберзькому процесі як речові докази.
27 січня 1945 року раптовим ударом частини Радянської Армії визволили місто Освенцім, захопили табори, врятувавши 2819 чудом уцілілих в’язнів. Усього 2819! І це з п’яти мільйонів чоловік, яких протягом п’яти років перемолов Освенцім! Правда, перед тим гітлерівці вивезли кілька тисяч в інші табори, але там їх майже всіх знищили. Тільки одиницям пощастило вижити і повернутися на батьківщину. Серед цих щасливців був і я. Відтоді минуло понад двадцять п’ять років. Багатьох уже немає в живих. Нині слова «колишній освенцімський в’язень» звучать майже фантастично. Мені й досі не віриться, що я виповз із газової камери цього пекла...