Треба сказати, що багато тут залежало від ідейних переконань, сили волі і моральної стійкості в’язня. Хоч як старалися гітлерівські бузувіри, однак їм не вдалося ідейно роззброїти і морально розкласти більшість в’язнів, довести їх до тваринного стану. Навіть гинучи од виснаження, постійних побоїв і знущань, вони залишалися справжніми людьми, не рятували свого життя ціною підлоти, не йшли на угоду з власним сумлінням. До них, фізично розчавлених, але нескорених, я ставився з великою пошаною. Та особливо мені імпонували люди подвигу, люди, здатні на героїчні вчинки, ладні піти на смерть в ім’я високої мети. Я схилявся перед ними, вважаючи, що такі потрібні людству, як сонце. Самого себе я не числив людиною подвигу, з сумом усвідомлюючи, що мені бракує дорогоцінних якостей бійця. Однак мені дуже несимпатичні були пасивні, байдужі існувателі, не здатні на подвиг, на самопожертву, їх страждання здавалися мені жалюгідними, не вартими співчуття.
Була в гітлерівських таборах категорія в’язнів, які викликали в мене огиду. Це ті, що пустилися берега і не гребували нічим, тільки б вижити. Вони дійшли до цілковитого падіння, фізичної, розумової і моральної деградації.
Виснажені, голодні, одягнені в якесь лахміття, брудні й вошиві, хворі на хронічний розлад шлунка, із скаламученим розумом і згаслими, глибоко запалими очима, вони порпалися в помийних і вигрібних ямах, їли гнилі покидьки і всяку гидоту, не розуміючи, що цим тільки прискорюють свою загибель. Їх чомусь називали «мусульманами». Вони жували все, що можна було жувати, а щоб добути їжу, ішли на будь-який вчинок. «Мусульманин» наосліп кидався до воза з бруквою, яку охороняли автоматники. Якщо йому вдавалося схопити брукву, він навіть не пробував тікати з нею, а падав і тут же пожадливо гриз свою здобич, забувши про все на світі. Його одразу ж розстрілювали, та на це не зважали інші «мусульмани». Наче причинні, перлися вони на автоматників, бачачи перед собою тільки брукву, яку можна з’їсти.
У стан «мусульманства» здебільшого впадали новаки. Бувалі в’язні, звиклі до всіх злигоднів табірного життя, стійко трималися. Після всього пережитого в гітлерівських тюрмах і таборах я встиг переконатися, що обставини обставинами, а багато залежить і від самого тебе, від твоєї здатності чинити опір обставинам. Я навчився терпіти голод, побої, знущання і майже ніколи не впадав у відчай. Іскра надії і віри не згасала в моєму серці за найнесприятливіших обставин. Мабуть, це й допомогло мені вижити.
Песня «Гоп со смыком» интересна,
Сто двадцать три куплета — всем известна,
Я теперь спою иную, ленинградскую блатную,
Как живут филоны в лагерях.
Від нього чули тільки цей перший куплет, за що й дали прізвисько Стодвадцятьтрикуплети.
Старосту Фердінанда прозивали Бубновим Тузом. Запеклий картяр і п’яниця, він на волі спеціалізувався у зламуванні сейфів. Горілка й карти в таборі суворо заборонялися, однак у Фердінанда горілки було завжди вдосталь, а карт, либонь, колод із двадцять. І горілку, й карти Бубновому Тузу постачав сам блокфюрер.
Річ у тому, що в Мисловіцький табір потрапляли люди з багатьох європейських країн. Не всі вони проходили через гестапівські тюрми й суворі карантини. Багатьох привозили прямо з волі. Декому вдавалося пронести в блок гроші, золоті зуби, каблучки, годинники, браслети та інші коштовності. Все це потрапляло до рук Бубнового Туза, а він уже оддавав блокфюреру. Той у боргу не залишався: Бубновий Туз одержував з есесівської кухні масло, ковбасу, повидло, мармелад, причому в такій кількості, що вистачало і його холуєві. Фердінанд мало не щодня пиячив і грав у карти, а для розваги по-всякому знущався з беззахисних в’язнів. Він вірою і правдою служив блокфюреру, а Стодвадцятьтрикуплети вірою і правдою служив йому» Ці два виродки тримали сотню в’язнів у страху і покорі.
Хоч як це дивно, але в тюрмах і концтаборах Третього рейху, крім офіційних правил поведінки в’язнів, існували ще й неписані. Згідно своєрідної тюремної «етики» новак, переступивши поріг камери, повинен був доповісти старості про своє прибуття і заприсягтися на вірність. Тільки після цього він міг розраховувати на прихильне ставлення до себе старости, принаймні протягом першого дня. Крім усього, присяга новоприбулого свідчила, що в нього вже є тюремний «стаж» і що він знає «порядок». В іншому разі староста учив його «чемного поводження» за допомогою палиці й кулаків. Нерідко така «наука» закінчувалася каліцтвом в’язня.
Водночас тюремна «етика» не дозволяла нікому з в’язнів допитувати новенького, хто він, коли й за що потрапив до тюрми. Якби староста і запитав про це, в'язень міг послати його під три чорти, і за таку зухвалість не мали права карати. Як правило, це стосувалося тільки кримінальних злочинців і ця «етика» мала силу тільки в кримінальному світі. Політичні не підлягали їй.
Я вже встиг пройти сувору школу гітлерівських тюрем і таборів, де в’язні терпіли не тільки від знущань адміністрації, але й від дикої сваволі старост та їхніх лакуз, призначуваних, як правило, з числа запеклих кримінальних злочинців. Принаймні я знав існуючі порядки, знав, як поводитись.