Книга перша
ANDRIAS SCHEUCHZERI
1. Дивацтво капітана ван Тоха
— А нема тут де-небудь такого клаптика берега, де батаки не лазять у воду? — спитав капітан.
Напівкубу-напівпортугалець покрутив головою.
— Нема, сер. Хіба що Девл-Бей[4], але це для вас не годиться.
— А чому?
— Тому, що… туди не можна нікому, сер. Налити вам, капітане?
— Thanks[5]. Там що — акули?
— І акули, і взагалі, — промимрив метис. — То погане місце, сер. Батакам не сподобається, коли хтось туди полізе.
— А чому?
— Бо там чорти, сер. Морські чорти.
— А що ж воно таке. — морський чорт? Риба якась?
— Та ні, не риба… — ухильно промимрив метис. — Просто чорт, сер. Підводний чорт. Батаки їх називають тапа. Тапа. І там нібито в них своє місто — у тих чортів. Налити вам?
— А який він із себе… той морський чорт?
Напівкубу-напівпортугалець здвигнув плечима.
— Чорт, та й годі, сер. Я його раз бачив… Тобто саму голову. Я вертався човном від мису Гарлем… і раптом переді мною вистромилася з води головешка.
— Ну і яка вона була? На що схожа?
— Довбешка, як… як у батака, тільки зовсім лиса.
— А може, то й справді був батак?
— Ні, сер. Адже там жоден батак у воду не полізе. А потім… воно кліпало на мене нижніми повіками, сер. — Метис аж здригнувся від страшної згадки. — Нижніми повіками, і вони в нього закривають усе око. То був тапа.
Капітан Й. ван Тох покрутив у товстих пальцях склянку з пальмовим вином.
— А ви не були п’яні, га? Не нажлуктились під саму зав’язку?
— Був, сер. Якби ні, то я б не поплив тою дорогою. Батаки не люблять, коли хтось тих… чортів турбує.
Капітан ван Тох похитав головою.