На початку літа французькі та анжуйські війська, що стояли в графстві Мен, перетнули рівнини Аржантон та Фалез і вдерлися до Нормандії. Король Франції і граф Анжуйський розташували свій командний пост в абатстві Сен-П’єр-сюр-Дів і послали війська на північ, де ті, як завжди, грабували й палили все на своєму шляху. Тих небагатьох вояків, які вціліли колись у бою під Мортмером, дуже непокоїло, що вони знову зустрічають тут надто слабкий опір, але кпини їхніх товаришів швидко розвіяли ці побоювання.
Герцог чекав на напад супротивника, але вважав, що це станеться наприкінці літа. Він замкнувся в замку Фалез, скликав там своє військо й наказав вивідувачам щодня повідомляти йому про пересування ворожих армій. Ці армії, що їх супроводжували вщерть завантажені трофеями повози, знову прийшли в Кан і переправилися через річку Орн, а тоді подалися до гирла річки Дів. Генріх та Жоффруа Мартель разом зі своїми придворними розкинули військовий табір на морському узбережжі. При світлі від розкладених на піску багать рицарі грали в кості, слухали розповіді якогось оповідача про подвиги хороброго Роланда, попивали солодкавий напій, що його забрали в нормандців, або розважалися з дівчатами. Стояла тиха, тепла й запахуща ніч, на небі сіяли зорі, під місяцем виблискувало спокійне море. Генріх у веселому настрої схилився над Олів’є Арльським. Та насуплене обличчя юнака враз засмутило його.
— Що з тобою, мій любий друже? З певного часу я помічаю, що ти став дуже сумувати… Хіба ти не почуваєш себе щасливим зі мною? Хіба ти не маєш усього, чого тільки душа твоя забажає?.. Чи, може, ти вже не любиш свого короля?.. Чому ти не відповідаєш?.. Отже, йдеться саме про це? Ти любиш когось іншого?
Трубадур заперечливо похитав головою.
— Тоді що сталося? Тобі когось бракує?
— Він загине.
— Нічого не розумію! В чім річ? Я наказую тобі… Даруй, прошу тебе, — поправив сам себе король, побачивши, що його слова роздратували друга.
— Ваша величносте, ви завжди були добрі до мене, але я стомився від цього життя, від інтриг, від ненависті одних і ревнощів інших. Я волів би, щоб ви наказали мені покинути вас…
— Ніколи цього не буде!
— …і посвятили мене за мою мужність у рицарі.
—
[5]
!
Ті, кого течія прибивала до берега, повзали в намулі, і тут їх добивали нормандці. Очоливши два десятки рицарів, Вільгельм, якому селяни взялися показати брід, перейшов річку вище від мосту й став переслідувати тих французів, котрим пощастило перебратися на другий берег. Він бився з несамовитою люттю, прагнучи назавжди відбити у французів та анжуйців бажання завоювати Нормандію.
Генріх бачив, як червона до плеча Байстрюкова рука невтомно злітала вгору й опускалася вниз. Незважаючи на втому й вік, король притьмом скочив на коня. Жоффруа Мартель та його небіж у єдиному пориві впали перед конем, наполохали його, і кінь, ставши дибки, скинув короля на землю й подався в бік ворога. Отямившись, Генріх підвівся.
— Треба тікати, ваша величносте!
Онук Гуго Капета, опустивши плечі, похитав головою; по його обличчю котилися сльози, і він показав тремтячою рукою на поле бою.
До них чвалом мчав із сяючим обличчям нормандський вершник, тримаючи за повіддя вкритого піною бойового коня. Вершник зупинився, здійнявши куряву перед переможеними, що заціпеніли від страху.
— Герцог Вільгельм повертає королеві Генріху коня, щоб він якнайшвидше покинув його землі. А графи Суассонський та де Блуа, сказав герцог, лишаються його бранцями.
Якийсь час французи й анжуйці дивилися, як від них віддаляється рицар у масці.
І тоді король Франції, сповнений гніву й душевного болю, рушив у дорогу…