— На плантацію я не піду, Клементе.
Ще багато померло в дорозі; тіла їхні залишилися на шляхах на поталу урубу.
Каатинга закінчилася, почались родючі землі, пішли дощі. Габрієла, як і раніше, лягала з Клементе, як і раніше, стогнала, і сміялася, і плакала, припавши до його голих грудей. Клементе ставав все похмуріший. Він обіцяв їй золоті гори, а вона лише сміялася і заперечливо хитала головою. Якось вночі він грубо відштовхнув її од себе:
— Ти мене не любиш!
Раптово, невідомо звідки з'явившись, перед ним став негр Фагундес з рушницею в руках. Очі його палали недобрим вогнем. Габрієла сказала:
— Не треба, Фагундесе.
Вона вдарилась об корч, біля якого вони лежали. Фагундес нахилив голову і пішов. Габрієла засміялася, лють в серці Клементе росла. Він підійшов до неї, схопив її за руку, вона упала на кущ, подряпала обличчя:
— Я ладен убити тебе, та й себе також...
— Чому?
— Ти не любиш мене.
— Дурень ти...
— Але ж, мій боже, що мені робити?
— Все це не варте уваги...— сказала вона і притиснулась до нього. Зараз, в останній день мандрів, розгублений і пристрасно закоханий, він, зрештою, наважився: залишиться в Ільєусі, відмовиться від своїх планів — адже він прагне лише одного: бути поруч з Габрієлою.
— Коли ти не хочеш іти на плантації, я спробую влаштуватися в Ільєусі. Щоправда, у мене немає ніякого фаху, я нічого не вмію, окрім роботи на землі.
Вона раптом взяла його за руку, і він відчув себе щасливим переможцем.
— Ні, Клементе, не залишайся. Навіщо?
— Тобто як це навіщо?
— Ти йшов сюди, щоб заробити грошей, купити плантацію, стати фазендейро. Це тобі до вподоби. Навіщо ж залишатися в Ільєусі і страждати від нестатків?
— Щоб бачити тебе, щоб нам бути разом.
— А раптом ми не зможемо бачитись? Ні, йди вже краще своєю дорогою, а я своєю. Колись, може, ми й зустрінемось. Ти станеш багатою людиною і не впізнаєш мене.— Вона говорила спокійно, немовби ночі, проведені разом, нічого не означали, немовби вони були просто знайомими.
— Але ж, Габрієло...
Він не знав, як їй заперечити, забув усі переконливі докази, усі образи, забув про свій намір побити її, аби вона знала, що з чоловіком жартувати не можна.
Він ледве спромігся вимовити:
— Ти не любиш мене...
— Добре, що ми зустрілися, дорога видалась мені короткою.
— Ти справді не хочеш, щоб я залишився?
— Для чого? Щоб поневірятись в злиднях? Не варто. У тебе є своя мета, і ти мусиш її досягнути.
— А яка твоя мета?
— Я не хочу йти до лісу, не хочу працювати на плантаціях. Решта відома одному богові.
Він замовк. Страждання й біль розривали груди, йому, як ніколи, хотілося вбити Габрієлу і порішити себе, перш ніж вони дістануться до міста. Вона усміхнулась:
— Все це не варте уваги, Клементе.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Самотність Глорії (що зітхає у своєму вікні)
Відсталі й неосвічені, неспроможні збагнути законів нового часу, прогресу і цивілізації, ці люди вже не можуть стояти біля керма...
Скарга Глорії
Пала вогонь в моєму серці,
Скажіть же, прошу вас, мені,
Кому згоріть на тім вогні?
Ні в чим відмови я не знаю —
Полковник все мені дає:
Найкращі в місті меблі маю,
Шовкові сукні в мене є.
Та що для мене сукні пишні,
Сатин, атлас і оксамит,
Коли десь щастя заблукалось
І не приходить ні на мить?
Мене рятує парасолька
Від сонця променів щочас,
А хто ж вогонь отой погасить,
Що в серці й досі не погас?
В крамницях кращих я купую
Все за полковника платню,
А де ж мені добути ліків
Проти сердечного вогню?
На Глорію, прислугу втіхи,
Усім поглянути кортить,
Коли б же люди тільки знали,
Як важко в світі цьому жить!
Багатому належу діду,
Мене за гроші він трима,
Та він бува зі мною рідко,
І мушу спати я сама.
В моїх очах завжди утома,
І губи спрага обпіка,
Невже ж мене не приголубить
Міцна коханого рука?
Того багаття не погасить
Тонке голландське полотно,
На зміну мук безмовний місяць
Все поглядає у вікно.
Так на постелі одинокій
Мене терзає чорна мла;
І ночі схожі між собою,—
Така ж сьогодні, як була.
Кому страждання оповісти?
Шукати в кого співчуття?
Хіба до місяця звернутись,
Що добре зна моє життя?
Мені б студента з ледь помітним
Пушком, де вусам ще рости,
Мені б солдата у мундирі
Зустріти б, господи, прости...
І хай вони хоча б краплину
Кохання в дар дали мені,
Потамували люту спрагу,
Погрілись на крутім вогні.
Своїх дверей не замикаю,—
Ну де ж ви, любі? Де ви? Де?
Всю ніч очей я не змикаю,
Аж поки сонечко зійде,
Я за кохання крапелину
Віддам усе, що тільки є,
Аби хоч раз вночі побачить,
Що ліжко не пусте моє!
Пала вогонь в моєму серці,
Скажіть, же, прошу вас, мені:
Кому згоріть на тім вогні?
Про спокусу у вікні
Будинок Глорії стояв на розі майдану, і опівдні вона мала звичай сидіти край вікна, виставляючи напоказ свій розкішний бюст, немовби пропонуючи себе перехожим. Це шокувало старих дів, які простували до церкви, і щодня в годину вечірньої молитви викликало одні й ті ж нарікання:
— Ганьба!
— Чоловіки стають грішниками поза власною волею. Варто їм лише поглянути...
— І хлопчаки позбуваються невинності, коли бачать її.
Сувора Доротея, у всьому чорному, як це заведено у старих дів, зашепотіла у святому гніві:
— Полковник Коріолано міг би найняти для цієї дівки будинок і на околиці міста. А він посадив її перед очима найдостойніших людей міста. Просто перед носом у чоловіків...
— Майже поряд з церквою. Це зневага до бога.
Починаючи з п'ятої вечора чоловіки, що сиділи в переповненому барі, не відводили поглядів від Глорії, що сиділа біля вікна з протилежного боку майдану. Учитель Жозуе, пристебнувши синього в білу цяточку метелика і намастивши голову брильянтином, високий, прямий («Мов печальний, самотній евкаліпт»,— писав він про себе в одній з поем), із замалими сухотними щоками, переходив майдан і простував тротуаром повз вікно Глорії, тримаючи в руках томик поезій. У віддаленому закутку майдану, облямований невеличким акуратним садом, в якому росли чайні троянди і білі лілеї, височів новий будинок з кущем жасмину край воріт; він належав полковнику Мелку Таваресу і був причиною довгих і жорстоких суперечок в «Папеларіа Модело». Дім було споруджено в модерному стилі — перший твір архітектора, виписаного з Ріо Мундіньйо Фалканом.