Миля за милею Мейзі зосереджено вела машину. Нарешті сказала:
— Нам не треба було його турбувати. Принаймні не так швидко після…
«Три тижні», — подумав я. Всього три тижні. Дональдові, мабуть, здавалося, що минуло три нескінченних місяці. За три тижні такого болю можна прожити ціле життя.
— Я вирушаю до Австралії, — мовив я.
— Ви дуже прив'язані, до нього, любий, чи не так? — запитала Мейзі..
Прив'язаний? Трохи не те слово, — подумав я, але, зрештою, може, воно й точне.
— Він на вісім років старший за мене, але ми завжди з ним ладнали. — Я подумки озирнувся назад, пригадуючи. — Ми росли разом. Наші матері були сестрами. Вони часто відвідували одна одну і нас із Дональдом брали з собою. Він завжди був дуже терплячий щодо малюка, який крутився йому під ногами.
— У нього дуже хворий вигляд, любий.
— Авжеж.
Ще десять миль ми проїхали мовчки. А тоді вона запитала:
— Ви переконані, що не варто вдаватися до поліції? Я маю на увазі картини. Адже ви вважаєте, що вони якось пов'язані з пограбуванням, еге ж, любий, а поліції простіше до всього докопатися, ніж вам.
Я погодився:
— Простіше, Мейзі. Але як я можу їм сказати? Ви ж чули: Дональд заявив, що не витримає нової зливи запитань. Ви ж його бачили сьогодні, — думаєте, він витримає? А щодо вас, то це буде не просто визнання провозу дрібної контрабанди та виплата штрафу: ваше ім'я назавжди візьмуть на прикмету, ваш багаж митниця труситиме щоразу, тільки-но ви зберетесь у подорож, а крім того, ще всілякі ускладнення та приниження. У наші дні досить потрапити у чорний список, як потім з нього не виберешся.
— Я й не думала, що вас це обходить, любий. — Вона спробувала захихотіти, але вийшло якось фальшиво.
За якийсь час ми зупинилися, щоб помінятися місцями. Мені подобалося вести її машину, ще б пак! — протягом останніх трьох років у мене не було сталого прибутку й відповідно — власної машини. Двигун приємно гурчав під блідо-блакитним капотом, і автомобіль поглинав милі, прямуючи на південь.
— А у вас є гроші на квиток, любий? — запитала Мейзі. — На готелі та інші витрати?
— У мене там приятель. Теж художник. Я зупинюсь у нього.
Вона із сумнівом подивилася на мене.
— Але ж доїхати туди, голосуючи при дорозі, ви не можете.
Я усміхнувся..
— Спробую.
— Ну, так, любий, скажімо, ви зможете, але це нічого не міняє, я не хочу чути ніяких несерйозних заперечень; у мене є чимало всього завдяки Арчі, а у вас нема, а що ви збираєтесь у дорогу почасти через оту мою контрабанду, то я наполягаю, щоб ви дозволили мені оплатити ваш квиток.
— Ні, Мейзі.
— Так, любий. Будьте слухняним хлопцем, любий, і зробіть так, як я кажу.
Не важко зрозуміти, — подумав я, — чому вона була доброю сестрою-жалібницею. Ковтни ліки, любенький, отак, гарний хлопчику. Мені не хотілося приставати на її пропозицію, але ж ніде правди діти: мені однаково довелося б позичати.
— Я малюватиму для вас картину, Мейзі, коли повернусь?
— Це було б дуже добре, любий.
Я під'їхав до дому біля Хітроу, де я жив у мезоніні й звідки вранці Мейзі мене забрала.
— Як ви тільки витримуєте весь цей шум, любий? — запитала вона поморщившись, коли потужний реактивний літак над головою почав круто набирати висоту.
— В цей час я зосереджую свої думки на дешевому комірному.
Вона всміхнулась, відкрила торбинку з крокодилячої шкіри й дістала чекову книжку. Мейзі виписала чек і подала мені: проставлена сума набагато перевищувала кошти подорожі.
— Якщо ви вже так наполягаєте, любий, — відповіла вона на мої протести, — то зможете повернути мені решту. — Вона, глянула на мене поважним поглядом своїх сіро-блакитних очей. — Будьте обачним, любий.
— Авжеж, Мейзі.
— Адже, далебі, любий, ви можете потривожити кількох справді
— І багато тут таких? — здивовано запитав я, кладучи валізу й сумку на заднє сидіння. — Це далеко не останній зойк моди.
Він усміхнувся:
— Мало. Вони тепер не популярні, бо п'ють бензин, як воду. — Двигун ожив, погоджуючись з Джіком, який ввімкнув склоочисники, бо саме починалася злива. — Ласкаво просимо до сонячної Австралії. Тут усе дощить. Тому в Манчестері сяє сонце.
— Але ж тобі тут подобається?
— Надзвичайно, друже. Сідней — це як регбі: навальність, натиск і трохи вишуканості в загальних обрисах,
— А справи як?
— В Австралії тисячі малярів. Квітне промисловість по будівництву котеджів. — Він скоса зиркнув на мене. — Величезна конкуренція.
— Я не по славу сюди приїхав і не по гроші.
— Але я нюхом чую якусь мету, — сказав він.
— Як ти дивишся на те, щоб запрягти твою м'язову силу?
— До твого мозку? Як колись?
— То були розваги.
У нього брови поповзли вгору.
— А який у цьому ризик?
— За станом на сьогодні — підпал і вбивство.
— Боже.
Блакитний автомобіль граціозно мчав до середмістя. Хмарочоси виростали, як гриби після дощу.
— Я живу в протилежному кінці, — сказав Джік. — Далебі, це звучить банально. Провінційно. Що зі мною сталося?