— Продовжувати? — почула вона крижаний голос.
Дівчина відкрила очі і крізь сльози глянула на Фреді.
— Ні, не треба… Ні… — прошепотіла Єва.
Фреді вимкнув магнітофон.
— Шкода! Адже далі найбільш хвилююча частина… «Перемога старого сатира», або «Весільна ніч і сльози»…
Єва схилила голову. Її тіло здригалося від придушеного плачу. Та це анітрохи не розчулило Фреді. Він жорстко продовжував:
— Звичайно, непогано, коли мій друг докладно розповідає про моє минуле? Воно цікаве, правда?
Дівчина здригнулася. Вона згадала розмову з Фері.
— Але, — підвищив голос Фреді, — про моє минуле з цього дня знаємо тільки ми вдвох. — Він вимовляв слова повільно, мало не по складах, і вони звучали холодно, як дзвін шматків сталі, що падають на бетон.
— А Фері? — спитала дівчина.
— Годину тому сюди подзвонили, що в Кішпешті
* * *
Коцка вражено читав ранкове донесення. Серед інших матеріалів у ньому було повідомлення про трагічну смерть Ференца Вільдмана. Аварія сталася вночі.
— Чого це його занесло в Кішпешт о першій годині ночі? Адже він живе в Буді, — розмірковував старший лейтенант. — Підозріла історія. У нього був робочий день, а не вихідний. Значить, якась важлива справа примусила його відпроситися в Кішпешт.
Він подзвонив у поліцію начальникові відділу аварій.
— Алло! — гукнув у трубку. — Говорить старший лейтенант Барді. Я цікавлюся справою Вільдмана… Так… Нічого підозрілого не знайшли?.. Розумію… Де? В інституті патологічної анатомії? Ясно. Добре, спасибі. До зустрічі.
За півгодини Коцка був уже в інституті.
— Труп Вільдмана в другій камері, — сказав головний лікар. — Ми ще не чіпали його.
Коцка поквапливо спустився по сходах. У підвальному приміщенні панував солодкуватий запах формаліну.
Перед другою камерою Коцка зупинився. Він ніяк не міг подолати огиди до трупів. Та нічого не вдієш: служба є служба. Постояв трохи, потім рішуче відчинив двері. Мармуровий стіл посеред кімнати був порожній. Старший лейтенант подумав, що зайшов не в те приміщення, і хотів уже вийти, але побачив з другого боку якогось чоловіка, що сидів навпочіпки перед бляшаною ванною. Почувши скрип дверей, чоловік ніби скам'янів.
— Доброго ранку, — привітався старший лейтенант.
Незнайомий випрямився. Це був високий, широкоплечий чоловік, одягнений у легкий плащ. Чорне кучеряве волосся виблискувало при електричному світлі. Нижня частина обличчя була прикрита марлевою пов'язкою. Коцка зміряв його допитливим поглядом. В очах невідомого з'явилося збентеження і здивування. Коцку охопив неспокій, його хвилювання збільшилося, коли побачив на підлозі лікарську сумку і на ній сірий м'який капелюх. Усе це тривало кілька секунд.
— Хто ви такий? — холодно спитав чоловік. Праву руку в гумовій рукавиці він підняв до лацкана свого плаща.