— Не треба, — Трепка показав на сліди в траві. — Немає сумнівів, що драбина стояла тут.
Нагнувшись до землі, ми уважно, метр за метром, оглядали газон. І, нарешті, я знайшов те, що нас цікавило: гільзу від кулі.
— Ну що ж, для початку дуже непогано, Павелеку, — пробурмотів до мене Трепка, обтрушуючи руки. — Отже, стріляли звідси, точніше кажучи, з драбини. Дуже цікава історія… Тепер треба було б встановити, куди втік злочинець. Він міг вибігти через хвіртку на вулицю. Я помітив, що хвіртка не замикається ні на ключ, ні на защіпку, так же, професоре?
— Це правда, не замикається. Коли ми переїхали сюди, вона вже була така, і досі якось не полагодили замка.
— Не полагодили замка… Ну що ж, це буває. Отже, злочинець міг втекти через цю хвіртку. Але я бачу тут поблизу двері. Що то за двері, професоре?
— Це двері з кухні.
— Значить, він міг утекти й через ці двері, особливо якщо він живе у вашому домі, — але це теж тільки припущення. Ходімо тепер назад у будинок. Мені хотілося б задати вам кілька питань, професоре.
Зручно розмістившись у кріслах, ми деякий час мовчали.
— Ну то й що ви про все це думаєте? — стомленим голосом запитав нарешті професор.
— Дуже смішна історія.
— Смішна? — здивувався Містраль. — Невже замах на чиєсь життя може бути смішним?
— Скоріше це дуже дивна історія, — промовив Трепка. — Чи не подумали ви, що людина, яка хотіла б вас убити, зробила б це, мабуть, трохи інакше?
— Не розумію…
— Мене, професоре, дивує те, що злочинець діяв так невдало. Стріляти з віддалі близько тридцяти метрів, уночі, з малокаліберного пістолета — значить, стріляти навмання. Це був
[1]
, — пожартував Трепка, коли ми сходили вниз.
— Справді, — посміхнувся професор, — дехто називає нас комуною. Ми всі займаємось однією справою і проживаємо під одним дахом, але не зовсім добровільно. Це швидше господарська необхідність. Після переїзду з Вроцлава інститут не міг знайти квартир для наукових працівників. Нещодавно завдяки певній бюджетній автономії нам пощастило купити дві вілли: одну тут, а другу — в Пясечному. Віллу в Пясечному ми вважаємо за будинок відпочинку, хоча й там обладнали невеличку лабораторію, щоб можна було продовжувати свої досліди. Колись, як ми вже налагодимо своє господарство, «Пристань Ескулапа»
[2]
буде дуже приємною дачею.
— «Пристань Ескулапа»? — здивувався Трепка.
— Обом своїм віллам ми дали назви. Певна річ, неофіційно і до деякої міри жартівливо. Ось цю ми назвали «Ізолятором», — не знаю, чи дуже влучно, — а ту, що в Пясечному, — «Пристань Ескулапа». Насправді ж вони називаються дуже прозаїчно: будинки Другого інституту дослідної гематології — № 1 і № 2.
— Так, це цікаво, — неуважно промимрив Трепка, заглиблений у свої роздуми. — Ця вілла має два виходи, правда ж, професоре?
— Звичайно. З вулиці — головний вхід до вестибюля через терасу, а від саду — боковий, що веде на кухню.
— Тобто в коридор і далі на сходи можна потрапити або з вестибюля, через ті засклені двері, або ж через кухню?
— Цілком правильно.
Трепка накреслив план і уважно розглядав його. Професор Містраль здивовано зиркнув на капітана. — Чому це вас так цікавить?
— Ви казали, професоре, що після тієї події виходили в сад. Але не сказали, через які двері — головні чи через кухню?
— Через головні.
— Через головні? — перепитав Трепка. — Чому? Як на мій погляд, то через кухню вам було ближче. Стріляли з боку саду, а до саду ведуть двері через кухню.
— Так, ви маєте рацію, — промовив трохи збентежено Містраль — Я хотів вийти через кухню, але двері з вестибюля були замкнуті.
— Ті скляні двері, що ведуть у коридор?
— Так. Вони були замкнуті на ключ. Тому я повернув і вибіг через терасу.
— Кажете, замкнуті на ключ… — Трепка насупив брови. — А хіба ці двері звичайно бувають замкнуті?